У сутінках часу

Чимось вiн нагадували людину, а ще чимось – казкового гобiта. Трiшки вiн змахував на Гурвiнека з чеськоi казки. Ручки-нiжки у нього були тоненькi i якiсь нiби немiчнi. Торс навряд чи можна було назвати атлетичним, так як, у порiвняннi навiть зi мною, животик у зеленого факра був значно бiльшим. А голова, за нашими, земними мiрками, була розрахована, принаймнi, на двох. Але дiсталась йому одному. Зате ротик на цiй величезнiй головi був зовсiм маленьким. Носа у незнайомця не було взагалi. Лише три отвори на мiсцi, де у людей знаходиться нiс.

Вух, таких як у нас, також не було. Та зате очi! Очi у нього були просто величезними. Вони займали майже половину його обличчя. Можна було подумати, що саме цi органи сприймання для нього i е основними для пiзнання свiту.

– Ти не бiйся мене, Вiктор! – знову несподiвано порушив мовчання зелений. – Я лиха тобi не заподiю…

Я мало слиною не захлинувся вiд такого нахабства. Це ж треба! Якийсь недомiрок може вважати, що я його боюсь? Я аж зi свого крiселка ледь пiднявся вiд обурення.

Та своечасно здогадався подумки порахувати до десяти…

Адже не будеш сваритися з незнайомцем через необдумано сказане ним слово. Тим бiльше, що й вiн сам не бризкався слиною, коли я його про факрiв запитав.

А сам факр тiльки посмiхнувся у вiдповiдь на мою реакцiю. У нашому розумiннi це й посмiшкою важко було б назвати. Та, тим не менше, вiн таки посмiхався. Або просто намагався iмiтувати нашу ж таки реакцiю на прояв чогось смiшного. Навiть його живiт трясся при смiху точно так, як це бувае у нас, i якесь булькання доносилось просто з цього животика.

Навiть його маленький ротик викривлювався при цьому в якусь чудернацьку гримасу.

– Твоi думки розвеселили мене, Вiктор.

Вiн чомусь вперто ставив наголос на другому складi мого iменi.

– Давай, не будемо сперечатися з приводу того, хто з нас сильнiший. Дивись!

З цими словами зелений повернувся трохи вбiк i спрямував свою маленьку ручку на старезну вербу, що росла на березi, неподалiк вiд нас.

Грубезний стовбур верби несподiвано стрепенувся i вiдразу ж переломився. Масивне дерево впало на кущi верболозу, ламаючи все на своему шляху.

Я настiльки був вражений цiею подiею, що навiть на деякий час знову втратив дар мови. Моя нижня щелепа якось сама собою опустилася значно нижче, нiж iй належало б бути. Я знову гепнувся на свое крiселко, ошелешено поглядаючи то на зрiзану невiдомою силою вербу, то на таемничого факра.