Айвенго

– Клянуся лисиною Авраама, – мовив принц Джон, – ця еврейка – взiрець тих чарiв i чеснот, через якi втратив розум наймудрiший iз царiв. Як ви гадаете, прiоре Еймер? Клянуся тим храмом мудрого Соломона, якого наш iще мудрiший брат Рiчард не може вiдвоювати, – ця дiвчина гарна, мов сама наречена з Пiснi пiсень.

– Троянда Сарону i Лiлея Долин[134 - Троянда Сарону i Лiлея Долин… – образи з Пiснi Пiсень Соломона.], – вiдповiв прiор. – Однак, ваша свiтлосте, вам слiд пам’ятати, що вона всього лише еврейка.

– Авжеж, – кинув принц, не звернувши анi найменшоi уваги на його слова.

 – А ось i мiй еврейський капшук з грiшми! Маркiз червiнцiв i барон срiбнякiв гиркаеться через почесне мiсце з обiдранцями, в яких, мабуть, i пеннi нема за душею. Клянуся святим Марком, мiй грошовитий приятель i його гарненька евреечка зараз матимуть мiсця на верхнiй галереi. Агов, Ісааку! Це хто з тобою? Хто вона тобi, дружина чи донька? Що це за схiдна гурiя, яку ти тримаеш пiд пахвою, наче скриньку з грiшми?

– Це моя донька Ребекка, ваша свiтлосте, – вiдповiв Ісаак, низько вклонившись; його не збентежило вiтання принца, в якому поеднувалися i глум, i люб’язнiсть.

– Ах ти мудрагель! – мовив принц з гучним смiхом, якому одразу почали запопадливо вторити його супутники. – Та все одно, донька вона тобi чи дружина, ii слiд вшанувати, як того заслуговуе ii краса i твоi заслуги. Гей, хто там сидить нагорi? – продовжував вiн, озираючи галерею. – Саксонськi хлопи? Ач, як розсiлися! Виженiть iх геть звiдти! Нехай звiльнять мiсце для мого князя лихварiв i його прекрасноi доньки.

Я втовкмачу цим нечемам, що кращi мiсця синагоги вони повиннi дiлити з тими, кому синагога належить!

Ця зухвала i груба промова була звернена до Седрiка Сакса з його почтом та до його союзника i родича Етельстана[135 - Етельстан – iм’я iсторичне, так звали саксонського короля, наступника Альфреда.] Конiнгсбурзького, що його, як нащадка останнього з саксонських королiв, надзвичайно шанували всi сакси – уродженцi пiвнiчноi Англii. Проте разом iз королiвською кров’ю предкiв Етельстан успадкував вiд них i чимало вад.

Вiн був високий на зрiст, мiцноi статури, у розквiтi лiт; але його вродливе обличчя було таке мляве, очi дивилися так безживно i невиразно, рухи були такi повiльнi, а сам вiн – такий тугодум, що його прозвали Етельстан Вайлуватий. Його друзi, яких було чимало i якi, подiбно до Седрiка, плекали до нього щиру приязнь, запевняли, що ця вайлуватiсть пояснюеться не браком мужностi, а сумирною вдачею.