Айвенго

Тiльки п’ятий з бiйцiв пiдтримав честь своеi партii: вiн стявся з iоанiтом, обое переламали списи i розiйшлися, причому жоден не здобув перемоги.

Крики глядачiв, вигуки герольдiв i звуки сурм сповiстили про славу переможцiв i поразку переможених. Переможцi повернулися до своiх наметiв, а переможенi, насилу пiдвiвшись iз землi, присоромлено поплентали геть з арени. Тепер вони мали домовитися з призвiдцями про викуп своiх коней i обладунку, якi, за законами турнiру, вiдiйшли у власнiсть переможцiв. Один лише п’ятий лицар трохи затримався i погарцював по аренi, дочекавшись оплескiв публiки, що, безперечно, тiльки збiльшило приниження його товаришiв.

Друга й третя партii лицарiв виiхали на арену слiдом за першою. Однак перемога лишалася на боцi призвiдцiв. Жодного з них не вибили iз сiдла, жодний не схибив, завдаючи удару списом, тодi як iхнi супротивники постiйно зазнавали поразки. Тому та частина глядачiв, що не спiвчувала призвiдцям, дещо засмутилася, бачачи iхнiй незмiнний успiх. Четвертими за чергою виiхали трое лицарiв; вони оминули щити Буа-Жiльбера i Фрон де Бефа i викликали на бiй трьох iнших – тих, що виказали менше спритностi й сили.

Але така обачнiсть iм не допомогла. Успiх не зрадив призвiдцiв. Один з iхнiх супротивникiв був вибитий iз сiдла, а двое iнших схибили, тобто припустилися помилки у прийомi бою, який вимагав точностi i сильного удару списом, причому спис мiг вдарити по шоломi або щитi супротивника, переломитися вiд сили цього удару чи скинути самого нападаючого з коня.

Пiсля четвертого бою настала досить довга перерва. Певно, тих, хто бажав продовжити змагання, не було. Серед глядачiв залунали невдоволенi вигуки; рiч у тiм, що з-помiж п’яти призвiдцiв Мальвуазена i Фрон де Бефа простолюд не любив за iхню жорстокiсть, а iнших, окрiм Гранменiля, – за iхне iноземне походження.

Розв’язка турнiру нiкого так не засмутила, як Седрiка Сакса. В кожному успiху норманських лицарiв вiн вбачав нове приниження честi Англii. Сам вiн замолоду не навчився лицарського мистецтва володiти зброею, хоча й не раз виказував мужнiсть i вiдвагу на полi бою.

Тепер вiн допитливо позирав на Етельстана, який свого часу долучився до лицарськоi науки. Здавалося, Седрiк хотiв, щоб Етельстан спробував вiдiбрати лаври переможцiв у тамплiера i його товаришiв. Проте Етельстан, попри свою силу i хоробрiсть, був такий лiнивий, а ще позбавлений славолюбства, що не здобувся на зусилля, якого чекав вiд нього Седрiк.