Айвенго

], – вiдповiв Гурт, – ти кажеш правду, хоч вона й гiрка. У нас лишилося саме повiтря, щоб дихати, i його нам залишили тiльки для того, щоб ми могли гнути горба в роботi. Смачнiший та жирнiший кусень – до iхнього столу; гарненьких жiночок – iм у постiль; найкращi та найсмiливiшi з нас мають служити в iхнiх вiйськах i з волi чужинцiв встеляти своiми кiстками чужi землi; а в тих убогих, що лишаються тут, нема нi сил, нi бажання боронити бiдолашних саксiв. Дай Боже здоров’я нашому хазяiновi Седрiку за те, що вiн захистив нас, як i личить вiдважному воiну; а от днями приiде в нашi краi Реджинальд Фрон де Беф, то й будемо знати, чого варта Седрiкова турбота… Гей, сюди! – раптом гукнув вiн знову.

 – Отак, так iх, Фангсе! Хороший собака, всiх позганяв докупи.

– Гурте, – сказав блазень, – я бачу, ти мене за дурня маеш, а то не тицяв би свою голову просто менi в пельку. Менi ж бо варто лише слiвце кинути Реджинальду Фрон де Бефу або Фiлiппу де Мальвуазену, що ти ганив норманiв, i висiтимеш ти на одному з оцих дерев.

Будеш гойдатись сюди-туди, в науку тим, хто лае вельможних панiв!

– Ах ти собако! То ти мене зрадиш? Ти ж сам витягнув з мене такi слова! – вигукнув Гурт.

– Зрадити тебе? Нi, – вiдповiв блазень. – Так вчинив би чоловiк при здоровому глуздi, а я ж дурний. Ану цить!.. Кого це сюди несе? – перервав вiн сам себе, дослухаючись до кiнського тупоту, який уже лунав досить близько.

– А яке тобi дiло, хто там iде? – спитав Гурт, що на ту мить встиг зiбрати все свое стадо i гнав його вздовж похмуроi просiки.

– Нi, менi треба побачити цих проiжджих, – вiдказав Вамба. – А раптом вони iдуть з дивокраю за дорученням короля Оберона[80 - Оберон – мiфiчний король ельфiв, лiсових духiв у кельтiв.]!

– Помовч! – цитьнув на нього свинопас. – Навiщо верзти всiлякi дурницi, коли зараз уперiщить гроза з громом та блискавкою?! Чуеш, як гримить? Ох i дощ!.. Скiльки живу, не бачив, щоб о лiтнiй порi краплi були такi здоровi. Подиви-но, вiтру немае, а дуби крекчуть та стогнуть, наче в бурю.

Знаеш що, помовчи, i ходiмо хутенько додому, поки гроза не вдарила! Вночi тут буде невесело.

Вамба, мабуть, визнав усю справедливiсть цих мiркувань i пiшов слiдом за своiм приятелем, котрий, пiдхопивши довгий цiпок, що лежав бiля нього на травi, квапливо рушив геть. Цей новий Евмей[81 - Евмей – вiдданий своему господаревi раб-свинопас з «Одiссеi» Гомера.] щодуху поспiшав до узлiсся, пiдганяючи з допомогою Фангса свое галасливе стадо.