Айвенго

Дворецький i кiлька служникiв пiшли виконувати наказ господаря, а Седрiк повернувся до чашника Освальда i мовив:

– Прiор Еймер… Якщо не помиляюся, це ж рiдний брат того самого Жiля де Мольверера, що нинi став лордом Мiдлгемом?

Освальд поштиво схилив голову на знак згоди.

– Його брат загарбав замок i присвоiв землi та угiддя, що належали бiльш знатному роду – роду Уiлфгора Мiдл-гемського. Але хто з норманських лордiв учинив би iнакше? Кажуть, цей прiор – такий собi веселун, i келих доброго вина та мисливський рiг йому милiшi, нiж церковнi дзвони i молитовник.

Та що там казати… Нехай увiйде, я його вшаную як належить. А як, ти кажеш, звати того тамплiера?

– Брiан де Буа-Жiльбер.

– Буа-Жiльбер? – задумано повторив Седрiк, мовивши це наче сам до себе, як людина, що оточена пiдданими i звикла звертатися до самоi себе частiше, нiж до iнших. – Буа-Жiльбер? Це славетне iм’я. Про нього можна почути i добре, й погане. Кажуть, це один з найвiдважнiших лицарiв ордену тамплiерiв, але вiн мае всi звичайнi для них вади: гордий, зухвалий, жорстокий i розпусний.

Кажуть, це людина з кам’яним серцем, що не боiться нiкого нi на землi, нi на небi. Так говорили про нього тi воiни, що повернулися з Палестини, – а iх лишилося небагато. Втiм, вiн лишиться пiд моiм дахом усього лише на одну нiч; тож ласкаво просимо i його. Освальде, вiдкрий бочку найстарiшого вина, що е в домi; подай до столу найкращого меду, наймiцнiшого елю, духмяного морату, пiнистого сидру, пряного пiгменту i налий нам найбiльшi келихи! Тамплiери i абати полюбляють добре вино i великi келихи. Ельгiто, скажи ледi Ровенi, що ми сьогоднi не чекаемо ii до столу; хiба що на те буде ii особливе бажання.

– Сьогоднi в неi буде особливе бажання, – вмить вiдказала Ельгiта. – iй завжди цiкаво послухати останнi вiстi з Палестини.

Седрiк люто зиркнув на язикату служницю. Проте ледi Ровена i всi, хто служив iй, були надiленi особливими правами i не боялися його гнiву.

Тому вiн лише мовив:

– Стули рота! Іди передай твоiй господинi моi слова, а вона нехай вчинить, як на те ii воля. Принаймнi тут внучка Альфреда[100 - Альфред Великий (849?—900?) – король англосаксонського королiвства Уессекс у 871–900 рр., зупинив вторгнення данцiв, зiграв видатну роль у розвитку законодавства i культури.] може владарювати, як королева.

Ельгiта вийшла iз зали.

– Палестина! – мовив Сакс.