Айвенго

 – Палестина… Скiльки бовдурiв розвiшуе вуха, жадiбно ловлячи звiстки з Палестини, що iх приносять iз цього клятого краю розпуснi хрестоносцi та облуднi прочани. І я б мiг спитати, i я б мiг щось дiзнатись i з душевним трепетом слухати байки, якi розповiдають цi хитрi заброди, що прослизають до тебе в дiм i задарма iдять твiй хлiб. Та нi! Син, що посмiв пiти проти моеi волi, – не син менi, i його доля хвилюе мене не бiльше, нiж доля най-мiзернiшого з тих людцiв, якi, припасувавши собi на плече хреста, живуть iз розбою та вбивства i ще переконують, начебто це Божа воля.

Спохмурнiвши, вiн опустив погляд i ще хвилю сидiв нерухомо. Коли ж вiн знову пiдвiв очi, стулчастi дверi у другому кiнцi зали розчахнулися i запiзнiлi гостi в супроводi дворецького з жезлом i чотирьох служникiв зi смолоскипами увiйшли до зали.

Роздiл IV

Лилася кров свиней, баранiв, кiз;

Печеню рiжуть, смажать на рожнi,

Вогонь блищить в червоному винi.

Улiсса привiтав лише царевич —

І за благеньким столиком вмостив

Подалi вiд гостей…

    Поп.

«Одiссея», книга 21[101 - Епiграф з «Одiссеi» Гомера, переспiваноi А. Поупом.]

Абат Еймер скористався слушною нагодою змiнити плаття для верховоi iзди на ще розкiшнiше вбрання, поверх якого накинув помережану вишивкою мантiю. Окрiм важкого золотого персня, що свiдчив про його духовний сан, вiн носив ще безлiч колець iз самоцвiтами, хоч це й заборонялося монастирським статутом. Його взуття було пошите з тонкого сап’яну, борода пiдстрижена так коротко, як лишень дозволяв його сан; тiм’я прикривала червона шапочка, розшита вiзерунками.

Тамплiер також перевдягнувся, i його вбрання було таким само ошатним, хоч i не так розкiшно оздобленим; проте сам вiн виглядав бiльш поважно, нiж його супутник. Вiн зняв кольчугу i натомiсть одягнув довгу сорочку з темно-червоного шовку, оторочену хутром, а поверх неi – довгий слiпучо-бiлий плащ, що спадав долу широкими складками. На його бiлiй мантii був нашитий восьмиконечний хрест – ознака його ордену, – викроений з чорного оксамиту. Вiн зняв свого високого капелюха, i густi чорнi з синiм полиском кучерi, що пасували до смаглявоi шкiри, спали йому на чоло. Його постава i хода, сповненi поважноi грацii, були б дуже привабливi, якби не зухвалий вираз обличчя, що свiдчив про звичку владарювати над iншими.

Слiдом за почесними гостями увiйшли iхнi слуги, а за ними неквапно ступив до зали проводир, у чиiй зовнiшностi не було нiчого цiкавого, окрiм одягу прочанина.