Ігри долі

Нiколас давно змирився з такими реалiями. Але ж нi. Вона зажадала його життя. Їм було добре разом, можливо, це i не було коханням, але вони пiдходили один одному, розумiли одне одного. Чи тiльки йому так здавалося? Ну що з того, що вона день за днем робила його бiднiшим на кiлька тисяч. Зате щоночi вiн насолоджувався ii шикарним тiлом i ii пестощами, перед якими не встояв би i священик. Але життя не завжди свято. Ця дама його серця встромила йому в спину нiж. Чого, чого, а такого Нiколас Харт не мiг нi забути, нi пробачити.

Щоб двое дорогих йому людей змогли так безсоромно його обманювати. Його найкращий друг i кохана дiвчина зрадили його. Змовилися, щоб знищити його, прибравши до рук його грошi. Як же погано бути багатим! Ти не знаеш, люблять тебе, чи твоi грошi. Люди завжди прагнуть багатства, не розумiючи, якою бiдою це для них обернеться.

VI

Якщо в одному кiнцi мiста Нiколас Харт намагався зосередитися i заставити себе попрацювати, то в другому кiнцi Анна Коваленко, навпаки, заставляла себе хоча б трошки заспокоiтися.

З самого ранку вона перебувала у надто збудженому станi. Тому, щоб батьки нiчого не запiдозрили, вони й так настирливо на неi дивилися за снiданком, Аня вирiшила зустрiтися з подругою Оксаною i подiлитися з нею враженнями.

Оксана ще спала, коли до неi навiдалася подруга, хоча вже було близько одинадцятоi. Вона не хотiла прокидатися, але знала, що Аня не дасть iй спокою. Тому швиденько прийняла душ i зготувала каву. Оксана бачила, з яким нетерпiнням ii подруга хоче подiлитися новинами, але навмисне тягнула час: «Хай трохи помучиться.

Вона вчора мучила мене, сьогоднi моя черга».

Вiдпивши кiлька глоткiв кави, Оксана поставила горнятко на столик i порушила тишу:

– Ну i як пройшло побачення?

– Класно! Ти просто не уявляеш, як класно! Прикинь, сьогоднi ми знову зустрiчаемося, – полила потоками слiв Аня. Усмiшка не сходила з ii уст, а очi горiли, немов нiчнi лiхтарi.

Вона взяла свое горнятко з кавою i зробила ковток, чекаючи, що скаже на ii слова Оксана.

Реакцiя подруги трохи дивувала Аню, аж надто вона спокiйно реагувала. Вона чекала сто запитань за хвилину вiд неi, або прохання розказати все в деталях, а тут…тиша… «Можливо, вона ще не зовсiм прокинулася, – думала Аня.

– Я рада за тебе, – спокiйно i монотонно продовжувала розмову Оксана.

– І це все, що ти можеш сказати? Я думала тобi буде цiкаво. Виявилося, що нi. Я тодi краще пiду.

Аня вже пiдвелася з крiсла, але Оксана ii зупинила.