Мертвому півню фагот не потрібен

Але дива трапляються в Каiруанi ще рiдше, анiж навiдини зайд – навiть у найвiддаленiших закапелках Юджiновоi пам’ятi нiчого такого, що можна було хоч би з великою мiрою умовностi назвати дивом, не вiднайшлося… Юджiна опосiв такий безпросвiтний вiдчай, що коли б пiд цю пору вiн наклав на себе руки, це виглядало би цiлком логiчним i не позбавленим певноi вишуканостi драматичним фiналом, яким, ймовiрно, задовольнився б навiть сам старина Вiльям[4 - Тут маеться на увазi, зрозумiло, нiхто iнший як Шекспiр.].

На щастя, господь, здаеться, бодай краем вуха, а таки вчув Юджiновi молитви i, не маючи нiякоi охоти вертатися до салуну особисто, спровадив на спасiння ледь живоi душi Старого Ірландця нерозлучних приятелiв Ноля Дане (чоловiка вже згадуваноi мимри Лiн) та Марсела Сильву – спiвзасновникiв, спiвредакторiв i спiвавторiв единоi мiсцевоi газетки «Каiруанськi хронiки»[5 - Треба сказати, що уживання множинноi форми «хронiки» поруч iз заверстаними у «шапку» профiлями Сильви i Дане (a la Маркс i Енгельс), зiграло iз «батьками-засновниками» злий жарт: i до них самих, i до газети одразу ж (ще й не висохла друкарська фарба на сигнальних примiрниках першого номера!), мiцно i назавжди приклеiлося назвисько «Каiруанськi алкашi».

]. Щоправда, хоча б натякнути iм про винятковiсть перекладеноi на них мiсii вiн чи то не мав часу, чи не вважав за доцiльне посвячувати простих смертних у божi справи, отож, пiднiмаючись рипливими дощатими сходами пивницi, обое були твердо переконанi, що жене iх сюди не промисел господнiй, а багаторiчна звичка збавляти передвечiрнi години у Юджiновiй пивничцi.

Зазвичай Сильва i Дане обирали столик у закутку, замовляли вiскi з льодом, лимон та холодний чай i заводили неквапливi теревенi на лiтературнi теми, щедро присмачену iменами, цитатами, специфiчними термiнами i категоричними присудами, з-помiж яких графоман, примiтив, банальщина i убозтво виглядали порiвняно з iншими мало не як похвала, – обое ж бо приписували себе до письменницькоi братii й плекали просто таки наполеонiвськi плани, а те, що нi одному, анi другому нiяк не вдавалося пробитися на сторiнки якого-небудь iз двох дюжин передплачуваних напару товстих журналiв, списувалося на зверхнiсть столичного лiтературного бомонду до авторiв з провiнцii.

«Треба вириватися з цiеi багнюки!» – вже не один рiк твердили вони один одному, однак полишати насидженi гнiздечка не поспiшали, тримаючи собi на умi, що краще грiтися бiля свого вогнища, анiж обпектися бiля чужого.