Нардепка

Нардепка

Василь Врублевський

«Нардепка» – роман, про який багато говорили в лiтературних тусiвках кiнця 90-х, ще до виходу його окремою книжкою (2004). Публiкацii фрагментiв роману в журналi «Авжеж!» та деяких iнших елiтарних виданнях були схвально зустрiнутi як критиками, так i читачами, не в останню чергу тому, що це був перший в сучаснiй украiнськiй лiтературi досвiд художнього проникнення у специфiчний, надiйно натодi закритий вiд загалу «свiт» вiтчизняного полiтикуму. У романi зустрiчаються такi вiдомi персонажi як Леонiд Кравчук, Леонiд Кучма, Іван Плющ, а деякi iншi, хоч i замаскованi автором пiд iншими прiзвищами, цiлком вгадуванi.

У «Нардепцi» автор намагаеться зазирнути за лаштунки украiнськоi полiтики. Одначе, попри змалювання деяких цiлком реальних подiй та фактiв iз життя полiтичного iстеблiшменту, «Нардепка» не е твором документальним. Бiльше того, у романi присутнiй певний елемент провiсництва, i деякi з тих передбачень, на жаль, згодом виявилися не далекими вiд реалiй.

Василь Врублевський

Нардепка

Частина перша

(Замiсть прологу)

«Етапи бальшова путi»

Милоська, або Венера

1

Звали ii по-домашньому Милоською.

Було iй дев’ятнадцять з невеликим доважком i всi ii жалiли: не повезло з чоловiком! Хоч ридма ридай – не повезло…

Чоловiка ii звали Степаном, або Стьопкою, а позаочi обзивали його Придурком. Позаочi ж дивували його недотепкуватостi й дружно хитали головами: бiдне дитятко!.

.

Бiдне дитятко – то був iхнiй синочок, якого звали Толиком-Тосиком-Толюнчиком, i був вiн зменшеною копiею татуся. Того й «бiдне дитятко»: треба ж було так уродитися та вдатися!

За Стьопку Милоська вискочила, як iй тiльки за вiсiмнадцять перестрибнуло. Тепер сама каже, що здуру. Побiдкатись любить: куди, мовляв, моi очi дивилися, бодай би було iм лiпше повилазити! Заслало iх на ту пору чи що?! Але це так, для людського вуха. Бо добре знае, що не зовсiм здуру i що нiщо не застилало.

Тодi вона вчилася на швею в райцентрi. Стьопка ж саме з армii прийшов, а тiтка його рiдна була у Милосьчиному гуртожитку вахтершею. На вроду Стьопка Милосьцi не сподобився, але припало до душi iнше: тихий та сумирний, бери – здавалося! – хоч вiрьовки з нього сукай, якщо й скривиться, то пискнути все одно не посмiе. А що ще треба для сiмейного, так сказать, вогнища?

І мiсяця не минуло, як повезла вже Стьопку до своiх батькiв на показини.