Собор Паризької Богоматері

– Одного вечора ця страшенна пика зазирнула до мене у вiкно. Я подумала, що то якийсь чоловiк. Ну й злякалася ж!

– Я певна, що вiн лiтае на шабаш. Якось залишив мiтлу в ринвi на моему даху.

– От бридка пика!

– От мерзенна душа!

– Тьху!

Чоловiки, навпаки, були в захватi й плескали в долонi.

Квазiмодо, який викликав це сум’яття, все ще стояв у дверях каплицi, нерухомий, похмурий i серйозний, дозволяючи милуватися собою.

Один школяр, здаеться, Робен Пуспен, пiдбiг ближче i зареготав йому просто в обличчя.

Квазiмодо взяв його за пояс i вiдкинув крокiв на десять у натовп. І все це – не кажучи нi слова.

Захоплений метр Копеноль пiдiйшов до нього.

– Істинний хрест! Найсвятiший отче, досконалiшоi потворностi я нiколи в життi не бачив. Ти гiдний бути папою не тiльки в Парижi, а навiть у Римi.

Кажучи це, вiн весело поплескав Квазiмодо по плечу. Той не ворухнувся.

Копеноль вiв далi:

– З таким чортом, як ти, я б охоче гульнув, хай би це менi коштувало навiть дюжину новiсiньких турських лiврiв! Що ти на це скажеш?

Квазiмодо мовчав.

– Істинний хрест! – вигукнув панчiшник. – Ти що, глухий?

Дзвонар i справдi був глухий.

Тим часом поведiнка Копеноля починала, видно, дратувати Квазiмодо; вiн раптом обернувся до нього i так страшно заскреготав зубами, що фламандський велетень позадкував, як бульдог вiд кота.

І тодi навкруг цiеi дивовижноi постатi утворилося коло остраху i пошани радiусом щонайменше п’ятнадцять крокiв.

Якась бабця пояснила метровi Копенолю, що Квазiмодо глухий.

– Глухий! – по-фламандськи грубо зареготав панчiшник. – Істинний хрест! Та це ж неперевершений папа!

– Стривай! Я знаю його! – вигукнув Жеан, злiзши нарештi iз своеi капiтелi, щоб краще розгледiти Квазiмодо. – Це ж дзвонар мого брата архiдиякона. Добридень, Квазiмодо!

– Чорт, а не людина! – сказав Робен Пуспен, усе ще не отямившись вiд свого падiння. – Подивишся на нього – горбань.

Почне йти – кульгавий. Гляне на тебе – одноокий. Заговориш до нього – глухий. Та чи е хоч язик у цього Полiфема?

– Вiн говорить, коли захоче, – сказала стара. – Оглух вiд дзвонiв. Вiн не нiмий.

– Тiльки цього ще йому бракуе, – зауважив Жеан.

– Та й одне око у нього зайве, – докинув Робен Пуспен.

– Е, нi, – розсудливо промовив Жеан. – Одноокий значно бiльший калiка, нiж слiпий. Бо одноокий бачить, чого вiн позбавлений.