Собор Паризької Богоматері

Циганка, грацiозно випроставшись у сiдлi, поклала обидвi руки на плечi молодого ротмiстра i кiлька хвилин дивилася на нього, мов зачарована його доблесним виглядом i щойно поданою iй допомогою. Надавши своему нiжному голосовi ще бiльшоi нiжностi, вона першою порушила мовчанку:

– Як вас звати, шановний рицарю?

– Ротмiстр Феб де Шатопер до ваших послуг, красуне! – вiдповiв офiцер, прибираючи молодецького вигляду.

– Спасибi, – промовила дiвчина.

І, поки ротмiстр Феб пiдкручував на бургундський манiр своi вуса, вона, мов стрiла, що падае на землю, ковзнула з коня i зникла, як блискавка.

– Сто чортiв! Менi було б приемнiше, якби зосталося це дiвчисько! – крикнув молодий офiцер i велiв мiцнiше зв’язати Квазiмодо путами.

– Що вдiеш, ротмiстре, – сказав один стрiлець, – ластiвка випурхнула, кажан лишився.

V. Прикрощi тривають

Гренгуар, оглушений падiнням, усе ще лежав на розi вулицi поблизу статуi Пречистоi Дiви. Поступово приходив до тями; першi кiлька хвилин вiн ще витав у напiвсвiдомих, не позбавлених приемностi мареннях, в яких ефiрно-легкi постатi циганки та кiзки плуталися з важким кулаком Квазiмодо.

Цей стан тривав недовго. Гостре вiдчуття холоду нарештi вернуло Гренгуаровi пам’ять i усвiдомлення дiйсностi.

– Чого це так холодно? – буркнув вiн i раптом помiтив, що лежить майже посерединi стiчноi канави. – Чортiв горбатий циклоп! – процiдив крiзь зуби Гренгуар i спробував пiдвестись. Але вiн був так оглушений ударом i падiнням, що мусив лишитися на мiсцi.

Щоправда, рука його досить вiльно рухалася; заткнувши собi носа, поет скорився долi.

«Паризька грязюка, – подумав вiн, бо був певен, що ця канава стане йому притулком, —

А самотньому в притулку тiльки думай та мiркуй, – паризька грязюка якась особливо смердюча. В нiй, мабуть, багато леткоi i азотистоi солi. Так принаймнi вважае метр Нiкола Фламель та герметики…»

Слово «герметики» раптом навело його на думку про архiдиякона Клода Фролло. Вiн згадав бурхливу сцену, свiдком якоi нещодавно був, згадав, що циганка виривалася вiд двох чоловiкiв, i що один iз них був Квазiмодо, i перед ним зненацька промайнуло зловiсне, гордовите обличчя архiдиякона.

«Це було б дивно!» – подумав Гренгуар. І, виходячи з своiх припущень, почав зводити фантастичну будову гiпотез – цю карткову хатку фiлософiв.

Потiм, раптом повернувшись до дiйсностi, вигукнув:

– От чорт! Я замерзаю!

Справдi, становище ставало дедалi нестерпнiшим.