Собор Паризької Богоматері

Ти стоiш перед трьома могутнiми володарями: передi мною, Клопеном Труйль-фу – королем Алтинiв, наступником великого Кесаря, верховним володарем королiвства Арго, перед Матiасом Гуангадi Спiкалi, князем Єгипетським та Богемським, – ось оцим жовтолицим стариганом з ганчiркою на головi, та перед Гiйомом Руденьким, iмператором Галiлеi, отим товстуном, який, не слухаючи нас, цiлуе шльондру. Ми – твоi суддi. Ти ввiйшов до королiвства Арго, не будучи арготинцем, ти порушив закони нашого мiста й будеш покараний, якщо ти не харцизник, харпак або швендя, тобто, висловлюючись жаргоном порядних людей, не грабiжник, жебрак або волоцюга.

Так хто ж ти? Виправдуйся. Перелiчи своi чесноти.

– На жаль, – промовив Гренгуар, – я не маю честi бути кимось iз них… Я автор…

– Годi! – вигукнув Труйльфу, не даючи йому докiнчити. – Тебе повiсять. Це дуже просто, шановнi панове городяни! Як ви поводитеся з нами, коли ми попадаем до ваших рук, так i ми поводимося з вами тут, у нас.

Закони, що iх ви застосовуете до волоцюг, волоцюги застосовують до вас. Ваша вина, якщо вони суворi. Треба ж час вiд часу помилуватися з гримаси порядного городянина, коли його шию обвивае конопляна стьожка. Це надае шибеницi бiльшоi статечностi. Ну, друже, роздай мерщiй свое лахмiття цим панам. Я накажу тебе повiсити, щоб потiшити волоцюг, а ти вiддаси iм свого гаманця, щоб було за що випити. Якщо хочеш звернутися до Бога, то у нас серед рiзного мотлоху е цiлком пристойний кам’яний Бог-Отець, якого ми вкрали в церквi Сен-П’ер-о-Беф. У твоему розпорядженнi чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу.

Ця промова звучала моторошно.

– Добре сказано, клянуся душею! Клопен Труйльфу проповiдуе, мов найсвятiший папа римський! – вигукнув iмператор Галiлеi, розбиваючи кухоль, щоб черепком пiдперти нiжку свого стола.

– Вельможнi iмператори й королi, – озвався Гренгуар спокiйно (до нього невiдомо як повернулася впевненiсть, i говорив вiн рiшуче), – схаменiться.

Мое iм’я П’ер

Гренгуар, я той поет, моралiте якого показували сьогоднi вранцi у Великому залi Палацу.

– Ах! Це ти, метре! – сказав Клопен. – Був я там, був, iй-бо! Так що ж, друже, може, тому, що ти докучав нам уранцi, ми не повиннi тебе вiшати ввечерi?

«Важко менi буде викрутитися з бiди», – подумав Гренгуар. Проте зробив ще одну спробу.

– Я не розумiю, – мовив вiн, – чому поетiв не зараховують до волоцюг.