Собор Паризької Богоматері

Гренгуар замовк, очiкуючи, яке враження справлять на дiвчину його слова.

Вона опустила очi:

– Феб, – промовила стиха. Потiм, звертаючись до поета, запитала: – «Феб» – що це означае?

Гренгуар, не зовсiм розумiючи, який зв’язок мiж його словами й цим запитанням, був, одначе, не вiд того, щоб блиснути своею вченiстю, й поважно вiдповiв:

– Це латинське слово, яке означае «сонце».

– Сонце! – повторила дiвчина.

– Це iм’я чудового стрiльця, який був богом, – додав Гренгуар.

– Богом! – знову повторила вона, й у голосi ii забринiло щось мрiйливе та пристрасне.

В цю мить один ii браслет розстебнувся й упав. Гренгуар швидко нахилився, щоб пiдняти його; а коли випростався, дiвчина й кiзка щезли. Вiн почув, як клацнув засув невеличких дверцят, що, очевидно, вели до сумiжноi комiрчини й замикалися зсередини.

«Чи залишила вона менi хоч постiль?» – подумав наш фiлософ.

Вiн обiйшов кiмнатку. Єдиною рiччю, придатною для спання була досить довга дерев’яна скриня з рiзьбленим вiком, i, лiгши на нiй, Гренгуар почував себе, мабуть, так, як Мiкромегас на вершинах Альп.

– Нiчого не вдiеш, – сказав поет, вмощуючись зручнiше, – треба примиритись. Однак яка дивна шлюбна нiч! А шкода: у цьому весiллi з розбитим кухлем було щось наiвне й допотопне, що менi сподобалось.

Книга третя

I. Собор Богоматерi

Немае сумнiву, що Собор Паризькоi Богоматерi ще й нинi – велична й прекрасна будiвля.

Та хоч яким чудовим лишився Собор, старiючи, не можна не вболiвати й не обурюватися, дивлячись на тi численнi пошкодження та руйнування, яких завдали i час, i люди цiй поважнiй пам’ятцi старовини, не шануючи нi Карла Великого, який заклав перший ii камiнь, нi Фiлiппа-Августа, який поклав останнiй.

На обличчi цього патрiарха наших соборiв поряд iз зморшкою завжди знайдеш i шрам. Tempus edax, homo edaсiог[47 - Час ненажерливий, людина ще ненажерливiша (лат.

)]. Я охоче переклав би це так: час слiпий, людина нерозумна.

Коли б ми з читачем мали вiльну хвилину, щоб розглянути один по одному численнi слiди руйнувань, якi вiдбилися на старовинному храмi, то впевнилися б, що час у них винен менш, нiж люди, особливо люди мистецтва. Кажу «люди мистецтва», бо знайшлися й такi серед них, якi за останнi два сторiччя привласнили собi звання архiтекторiв.