Пробач, Марцело…

Іван вимикав телефон, але дзвiнки турбували знову й знову.

– Іване, агов. Ти коли iдеш на Чехи? – Цього разу голос належав двоюрiдному брату. Іван його любив i шанував. У Славчика – двiйко дiтей i дружина-iнвалiд.

– Чому запитуеш? – Івановий голос набув теплого вiдтiнку. – До Європи тягне, чи щось привезти треба?

– Я би з тобою скочив, може би, щось накосили трохи… Мар’янка стогне, що лiки iй треба, одна конвалюта на три сотнi тягне… Де взяти? Хiба красти пiду…

– Наступного тижня виiду. Кiнець мiсяця – час виплат.

Все як при совдепi – получка за графiком, – розсмiявся Іван. – Не журися, брате, купимо твоiй Мар’нi лiкiв. Ще й малим цукрикiв на решту. Я дам знати, коли виiжджаемо.

Телефон не вгавав. На дротi – Мiтяй, що пiдторговував нелегальною зброею.

– Ваню, привiт. Ти у мiстi? Заiдь, зиркни на залiзяку, що замовляв… Увечерi буду вдома…

– Гаразд. Попiд вечiр гляну. Така, як я просив?

– Аякже ж!!! Маленька, важкенька… Марки «Шарк», у простонароддi «шарик». Дев’ятий калiбр.

Все, як книжка пише…

– Ну-ну, ти обережнiше по телефону… Детально при зустрiчi.

Домовившись про надибанку з приятелем Жориком, за годинку Іван сидiв у безлюднiй затишнiй кав’яренцi на околицi мiста i обговорював подробицi запланованого вiдрядження.

– Їдемо цього разу утрьох… Вiзьмемо з собою Славчика-братуху… – Іван потягував улюблену каву-латте у той час, як зосереджений кельнер бовтав за шинквасом для Жорика молочний коктейль.

– Браткiв не беремо? – перепитав Жорик зi знанням справи.

– Зайвих ротiв нам не треба… Та й отих дуркiв небезпечно на такi справи брати – того разу ледь ноги винесли.

– Ти маеш на увазi Льову з Сивухою? – перепитав майже пошепки Жорик, поглипуючи на кельнера, що снував нечутно, мов тiнь – знав бо: людей цього гатунку краще не дратувати.

– А кого ще? Справжнi дебiли… З людьми треба лагiдно бесiдувати, а тi зброю повитягували, мов навiженi. Фiльмiв пригодницьких надивилися, от i дуркують… Ми з тобою – люди iнтелiгентнi, вирiшуватимемо питання спокiйно, без шуму… – Жорик всмiхнувся Івановому дотепу, а той продовжував: – Славчика залюбки вiзьму – той не нарваний.

У нього дiти вдома, жiнка хвора… Треба допомогти йому копiйку заробити. Вiн узагалi молодець. Коли брав ii, знав, що зi здоров’ям не все гаразд. Та це його не спинило, навпаки… – Іван замислився. – Ось ти… Узяв би хвору жiнку? – допитливо подивився на Жорика.

– … Не знаю… Нiколи над цим не думав.