Пробач, Марцело…

Але… Це ж – клопiт на все життя…

– Ну ось, бачиш? – протестувавши приятеля, Іван полегшено зiтхнув – той бодай не лукавив. – А Славчик, дiзнавшись про ii хворобу, сказав: «Тепер тим бiльше хочу ii взяти. Бо як не я, то нiхто про неi не попiклуеться. Отаке-то…

Увечерi, заiхавши до знайомого i розрахувавшись за замовлену заздалегiдь важкеньку, але мiнiатюрну «iграшку» дев’ятого калiбру, що у кишенi здавалась цiлком непомiтною («якраз те, що треба… виключно задля власноi безпеки…»), Іван, нарештi, потрапив додому.

Винайнята квартирка була невеличкою й затишною – недоцiльним видавалося витрачатися на тимчасовi комфортнi апартаменти у той час, коли Іван штурмував будiвництво власного будинку…

На чималому кавалку землi неподалiк вiд мiста день за днем зводилися мури Івановоi мрii… Спостерiгаючи, як ота мрiя крок за кроком утiлюеться у життя, Іван не раз уявляв собi, як з верхнього поверху доноситимуться дитячi голоси, а розкiшними покоями ступатиме жiноча витончена нiжка… Щоправда, образ жiнки, котрiй належатиме нiжка, був доволi розмитим.

Варто було Івановi кимось захопитися, як за нетривалий час починав нудьгувати у донедавна приемному товариствi, i вiдтодi не знав, як делiкатно влаштувати «вiдчiпну», аби не уразити i не картатися докорами совiстi. Тому виробив у собi звичку нiкому нiчого не обiцяти, позаяк за обiцянки треба вiдповiдати… Натомiсть, користав жiночу стать, допоки милувала око й тiло, а як нi – витирав iз пам’ятi, власноi й телефонноi водночас.

Увiмкнув телевiзор, зазирнув у холодильник i, зауваживши пустку, замовив по телефону пiццу. Отаке воно – холостяцьке життя, пiдсмiювався сам над собою, адже, правду кажучи, оте життя було йому до вподоби… Спортзал, друзяки, дороги, машини, мандрiвки, ризик, вседозволенiсть… Та й не кожна дружина прийме його таким, яким е… Хiба що (усмiхнувся власному припущенню, що скидалося бiльше на кепкування iз самого себе)… знайти собi близьку духом поплiчницю – як отi Боннi та Клайд у фiльмi… Таке трапляеться лишень в кiно.

А у життi?

Пригадав усi насурмованi рум’янами обличчя, схожi на хижацькi пазурi нiгтi, гламурнi, розцяцькованi дешевими камiнцями перебиранки, отупiлi, позбавленi змiсту погляди, що повсякчас юрмилися навколо у пошуках спотвореного власним розумiнням щастя… Боже мiй!!! Яке ж то все жалюгiдне й легкодоступне… Не такого йому треба у життi, цiлком не такого.

Знову озвався набридливий телефон.