Пробач, Марцело…

Хлопчина на службовому моторолерi привiз пiццу – його улюблену, загорнуту вареником «кальцоне-фарчiту». Іван вiдрахував сором’язливому кур’еровi «чайовi», пiсля чого моторолер весело потарахкотiв далi. Понюхав вмiстиме коробки (пiсля маминих смаколикiв не спокусився) i вiдклав до ранку…

Увiмкнувши в телефонi беззвучний режим, вийняв з кишенi небезпечну забавку i, з задоволенням повертiвши у руках, заховав у шухляду… Особливоi потреби носити зброю не мав, хiба надавала перед друзями респекту… Роздягнувшись, почимчикував до лазнички i незабаром чистенько вимитий уже лягав у лiжко… На сьогоднi – достатньо.

Набридли дзвiнки, переговори, мотуляння мiстом, i селом, i цвинтарем… Як на один день – забагато…

Згадав про цвинтар – i у пам’ятi вигулькнула Марцела… Дивна жiнка, зовсiм не схожа на мiсцевих, хоч i доводив мамi протилежне. Придивляючись до неi шляхом до автiвки, вiдмiтив, що вже не юна, хоч на зачатку видалася майже пiдлiтком. І справа навiть не у ледь помiтнiй сiтинцi мiмiчних зморщечок у куточку ока, нi… Змiстовнiсть розмови, глибiнь думки, виваженiсть i якась незбагненно проста мудрiсть.

Наче прожила на цьому свiтi рокiв сто… Та й справдi, що тут такого? Не вбачала нiчого героiчного у власному вчинку: просто сiла до майже iграшкового «жучка» – малолiтражки, що витискае на трасi щонайбiльше дев’яносто, i подалася за тридев’ять земель провiдати бабчину могилку… Все так просто насправдi, але ж, до бiсу, зачiпае за живе…

Іван схопився з лiжка i подався до вузенького, мов купе у потягу, передпокою.

Покопирсавшись у кишенi куртки, полегшено зiтхнув – вiзитiвка була на мiсцi. Витягнувши з iншоi кишенi гаманець, дбайливо заховав ii у безпечний вiдсiк – боронь Боже загубити… І вже незабаром посопував у лiжку – рiвно й виважено, глибоко й непробудно, як i годиться пiсля насиченого дня. Сни йому чомусь нiколи не снилися…

Глава 6

ФАБРИКАНТ ПАН СЛОВАЧЕК

Наступного дня вранцi, замiсть того, аби вирушити на роботу, Марцела поспiшала на околицю мiста, до невеличкоi швацькоi фабрики, де поруч iз чешками не раз прилаштовувалися украiнки.

У кабiнетi директора пана Словачека панував цiлковитий гармидер: теки з паперами, зразки тканин, нерозпакованi коробки з нитками та фурнiтурою… Все це нагадувало закулiсну гардеробну примхливоi театральноi «примадонни», услiд за якою все летить шкереберть.

Марцела озиралася навколо, прицiлюючись, де би присiсти. Змахнувши зi стiльця шкiрянi ошмiрки – витинанки, пан Словачек вибачався за робочий безлад.