Пробач, Марцело…

Марцела не зважала – давнiшi вiдвiдини нiчим не вiдрiзнялися вiд сьогоднiшнiх.

– Пане Словачек, маю до вас справу, – почала без вступу. Пан Словачек цiнував ii фахову звичку висловлюватися чiтко та без передмов.

– Я навiть здогадуюсь, яку. – Кiлька Марцелиних опiкунок пройшли через його «провозовню». Родом пан Словачек був з невеличкого гiрського мiстечка Меджилаборце неподалiк вiд словацько-украiнського кордону, тож украiнцiв сприймав за вбогих, однак своякiв.

– Однак, цього разу маленька зачiпка.

 – Марцела помiтила, як пан Словачек зайорзав у крiслi – зачiпок вiн не любив. – Окрiм одноразовоi вiзи у паспортi моя пiдопiчна не мае жодних паперiв. Годилося б виходити «жiвностяк».

– Але, панi Марцело… – Попри миролюбнiсть iскорка занепокоення у фабрикантових жовтавих, майже безбарвних очах не заховалася вiд Марцелиноi спостережливостi. – Це триватиме кiлька мiсяцiв… Де я переховуватиму ii весь цей час? Ви ж знаете – полiцiя вiднедавна зовсiм знавiснiла, перевiрки за перевiрками…

– Пане Словачек, вона може працювати у пiсляробочий час, коли жодна полiцiя не ходить, i цех буцiмто зачинено… – Марцела надто добре знала тонкощi подiбного працевлаштування, тому сперечатися з нею було доволi важко.

І, аби цiлком добити переконливими аргументами, додала:

– Скажiть, багато чешок згоднi працювати ночами та ще й по дванадцять годин на добу за пiвцiни?

– Ви мене штовхаете на кримiнал. – Пан Словачек спiтнiв вiд напруги i, видобувши з кишенi велику засмальцьовану хустку – носовик, протер нею лису потилицю.

Вiн бо добре знав, що жодна чешка на таке не здатна.

– Якби ж то вперше!!! – Марцела розсмiялася так щиро, що напнутiсть мов рукою зняло.

– Скiльки iй рокiв? – Пан Словачек потребував додаткових переконливих аргументiв.

– Пане Словачек, як вам не соромно? – Марцела по-змовницьки пiдморгнула. – Ви ж не коня купуете чи корову. Де гуманний фактор? Але, якщо конче треба, з’ясую.

Марцела набирала гуртожицький номер телефону.

– Панi Яндова, доброго дня. Я перепрошую, ви не могли б зазирнути до копii паспорту Юлiшки? З якого вона року?

Отримавши необхiдну iнформацiю, Марцела переможно сповiстила:

– Сорок два. Добре бо знала, що жiнки похилого вiку користуються попитом менше – фiзична витривалiсть цiнуеться понад усе.

– Пiдтвердження житла матиме?

– Звiсно. Вона вже влаштована до гуртожитку… Далеченько добиратися, щоправда, але згодом пiдшукае собi щось неподалiк.