Пробач, Марцело…

То ж треба… Приiхати самотужки у таку далину, до забитого гiрського села, аби знайти поховання не баченоi нiколи рiднi… Не побоятися страхiть, якi приписують Украiнi там, «за бугром»… Вжеж, не раз доводилося чути: «А це правда, що у вас там ведмедi вулицями ходять?» У таких випадках кепкував, мовляв, ведмедi у нас не ходять, а iздять на «хамерах», бо ж вибоiн багато, а оскiльки дороги ще й не освiтлюються, доводиться «хамери» iнкрустувати камiнцями вiд Сваровскi – вони найкраще вiдображають зустрiчне свiтло… Чехи здебiльшого не розумiли украiнського «стьобу» i «для годиться» всмiхалися крiзь зуби…

Заiхавши у село, Іван звернув у провулочок, наприкiнцi якого бовванiв старий монастир.

До монастиря притулилася хата, у якiй народився.

Монастир утримував невеличкий сиротинець, i дiтлахи у пошуках ласого шматочка винаймалися по хатах на «господарку». Ледь не у кожнiй родинi iснував шмаркатий пiдопiчний, що залюбки отримував за «лавор» налущеноi кукурудзи та шмат бiленькоi пухкоi булки з «лекварьом».

Не встиг Іван заглушити двигун попiд парканом, як зеленi допитливi очиська вже зазирали крiзь вiкно у розкiшний шкiряний салон.

– Привiт, тезко, як життя-буття? – Івановi був до вподоби цей рудий кирпатий хлопчисько, що нiколи не нарiкав на сирiтське животiння, а натомiсть зi знанням справи бомбардував запитаннями.

– Дядь Вань, а це у вас «хач-бек»? Дядь Вань, а що краще – ручна коробка передач чи автомат? Дядь Вань, а скiльки вона максимально витискае на трасi?

Іван потай пiдсмiювався над дитячою всеобiзнанiстю – добре бо знав, з якого джерела черпаеться iнформацiя.

Всi купованi ним часописи про новинки автомобiльного життя за збiгом термiну актуальностi перекочовували до маленького Іванка попiд залiзне казенне лiжко. Іншим хлопчакам було до скарбу зась – у обидва ока берiг дорогоцiнну спадщину. І варто було комусь iз зухвальства на те зазiхнути, як негайно мав розмову з великим Іваном – непохитним авторитетом усього села. От i зараз, покуйовдивши малечi палаючого чуба, Іван перепитав:

– Як у тебе там? Все гаразд? Нiхто не ображае?

– Ну що ви, дядь Вань!!! Хто би наважився? – Хлопець задирливо постукав носаком завеликоi, але фiрмовоi кросiвки, що також дiсталася у спадок вiд великого Івана, по колесi машини. – Тьху-тьху… Всi ж знають, що у мене – «криша»!

– «Криша» кришою, а ти сам маеш вчитися себе боронити. Не завжди дядя Ваня пiд боком буде.