Пробач, Марцело…

Матиму час – покажу тобi кiлька потаемних прийомчикiв самозахисту, так i бути… А наразi… – напорпав у кишенi джинсiв цiлу жменю дрiб’язку i пересипав у дитячу довiрливо вивернуту долоньку. – На газдiвствi був сьогоднi? Допомагав?

– Дядь Вань, ображаете… Йдiть додому, мама вам розповiсть, скiльки всього я переробив…

– То чого стоiш? Гайда за цукерками!

Малого наче вiтром здуло, а Іван попрямував углиб подвiр’я. Мама розвiшувала на линвах випрану бiлизну й, забачивши сина, радiсно витирала руки фартухом.

– Йой, Іванку, дубрi, жесь приiхав.

– Мамо, я вам скiльки разiв казав – не райбайте у потоцi. – Вiд бiлизни пахло крижаною свiжiстю, протiчною водою, та аж нiяк не пральним порошком. – Я вам для чого машинку-автомат купив? Пак жалiетеся, же поперек болить.

– Айбо я, Іванку, пак не годна спати, коли од постелi хiмiйов смердить…

– Ви, мамко, такое, геби у минулому столiттi жиете. Весь свiт райбать у машинцi, а ви – у потоцi…

– Хай хоч у позаминулому, а я, Іванку, буду робити так, як моя мамка та й баба робили… І можеш ти хоть шо менi казати.

Я тя другое хотiла зазвiдати… Вже би час вино здоймати… Я натiгуватися на лазивi уже не годна, а твiй «заместiтель» ще замалий тому всьому раду дати. Але позирай – за пару недiль заморозки будуть, то най би вже у бочках бродило…

– Муй «заместiтель» понiсся за «чупа-чупсом», – розсмiявся Іван. – А з вином порадимо… Я винайму когось у селi вам на пiдмогу.

– Ти свого «заместiтеля» далi балуеш? – Мама взяла порожнiй лавор, витрусила з нього краплi протiчноi води i рушила до хати.

 – Тобi, Іванку, давно час настав своiх дiтей бавити, а не сиротинських… Хто то видiв, аби хлоповi на носi – тридцятка, а вiн сам собi газдуе… Ади, у твоiх однокласникiв уже по трое коплакiв селом гонять.

– Ага… І вiтер жебом гуляе… – Івана дратували отi нескiнченнi маминi розмови про женячку. – Я, мамко, скiльки не приiду, ви все лем про едно… Не хочу я, як антотi сараки, дiтей наплодити, а пак пустити iх по жебрах.

Я хочу жону посадити у файний мотор, привезти до парадноi хижi, оби чулася ге принцеса…

– Поки ти, Іване, на тоту парадну хижу заробиш, то й зiстарiешся… – зiтхала. – А я би вже онукiв сокотила… Шкода, же няньо на тiм свiтi тото видить, царство йому небесное…

– Скоро, мамко, скоро вже всьо буде. – Іван знав, що, пригадавши батька-небiжчика, мама заведеться надовго. У таких випадках намагався перевести розмову у iнше русло.