Закохані у львівський дощ

Людей сьогоднi мало. Я сам впораюсь. – вiдповiв вiн.

– Дякую.

Десь в глибинi душi я сподiвалася, що станеться диво, i зеленоокий джентльмен прийде до мене на роботу, щоб побажати доброго ранку…. чи дня… просто прийде. Що ж не все, про що пишуть в романах про кохання правда… дива не сталося – нiхто не прийшов. Треба самiй щось робити! Чому я про це знову i знову думаю?

Знову дощ. Всi з парасольками i лише я вирiшила, що буду швидше нiж дощ. З магазину я вилетiла як очманiла, тому що години часу менi може й не вистачити, якщо не бiгти.

Дивлячись не перед собою, а пiд ноги, щоб дощ не падав на обличчя я дуже боляче об щось вдарилась. Вiрнiше я на щось налетiла, а потiм сiла в калюжу.

– АЙ! Чудово! – Це ж треба таке… Телефон почекае до вечора…. Якщо я врiзалась в людину, то нехай це буде Диво з зеленими очима.

– Дiвчино, що ж Ви не дивитесь куди йдете?! Так i вбитись недовго, а ще й когось прибити можете так. – сказав чоловiчий голос i я побачила руку, яку менi подали… але дива не сталося, життя це не книга i чудовий принц не з’явиться, хоча обличчя хлопця менi знайоме.

– Вибачте.

– Стривайте! Ви Ольга? – засяяв вiн.

– Так. – здивувалася я.

– Мене звуть Сергiй. Я принiс Вам Ваш телефон. – посмiхаючись хлопець дiстав з кишенi пакет… Це ж треба… яким це дивом?

– Дякую! Але як..? Звiдки вiн у Вас?

– Я адмiнiстратор у кав’ярнi. Ви вчора забули в нас телефон. А сьогоднi зранку нам подзвонили i розказали хто власник i де шукати.

– Дуже дякую. Я як раз йшла за телефоном до Вас.

 – розгублено бурмотiла я – Хто ж Вам дзвонив?

– Власних кав'ярнi – Іван Володимирович.

– Дякую. Дуже дякую – зрадiла я телефону.

– Ви не забилися? – ввiчливо запитав Сергiй.

– Нi. Тiльки сiла в калюжу – розсмiялася я – зараз все просушу.

– Вибачте менi.

– Нi, що Ви?! Наступного разу буду дивитися поперед себе. Добре, що налетiла на Вас, а не на машину. Дякую за телефон. До побачення. – я поспiшила повернутися у книгарню.

– До побачення!

Добре, що я не встигла далеко вiдiйти вiд роботи, тут е опалення та форма.

Тому до кiнця робочого дня мiй одяг висохне. В моiй головi з'явилася ще одна думка, а точнiше завдання: з'ясувати хто такий Іван Володимирович i звiдки вiн мене знае. Можливо це один з наших клiентiв i вчора теж був у тiй кав’ярнi. А може це друг Сашка… Навряд – див не бувае. Та мiй новий знайомий не знае де саме я працюю… Досить видавати бажане за дiйсне. Немае принцiв, марно чекати дива.