Закохані у львівський дощ

Просто дiйсно очi злипаються. На добранiч.

Швидко повечерявши, я закрилася у своiй кiмнатi. Тиша, спокiй, я сама… не хочеться вмикати музику. Де ж думки, емоцii, на якi я чекаю та яких боюся, тi, що не дадуть думати i спати. Навiть не сподiваюся швидко заснути… Хiба можна пiсля такого насиченого i дивного дня спокiйно заснути? Ох цi зеленi очi… Тiльки б не закохатися. Ми бачились один раз, знайомi один день i буде величезною помилкою сподiватися на щось бiльше. Та i на що сподiватися? Напевне бiльше нiколи й не побачимося… Чому вiн поцiлував мене в нiс? Це було так мило… Менi просто хочеться йти поруч…

4

Тiеi ночi я заснула швидко, навiть не встигла щось обдумати.

Не бачила жодного сну. А прокинулася з твердим рiшенням зайти в обiд або пiсля роботи в кав’ярню та забрати свiй телефон. Можливо варто написати зеленоокому джентльмену смс з подякою за вечiр? В мами ж номер зберiгся сподiваюсь. Чи не варто цього робити… Втекла я на роботу ще до того, як прокинулася мама, тому до вечора про вiдверту розмову з матусею можна не думати.

Я дуже люблю свою роботу. Ця маленька книгарня саме те мiсце, де б я, напевне, хотiла працювати завжди. Тут тiльки книги, немае контурних карт, навчальних зошитiв, вiдповiдей на завдання та всiх iнших супутнiх дрiбниць… Але як би сильно я не була захоплена своею роботою, цей понедiлок буде тягтися безкiнечно, тому що я з нетерпiнням чекаю закiнчення робочого дня. Можливо я все ж таки наважуся надiслати Сашковi повiдомлення. Як повiльно спливають хвилини, ще й майже немае покупцiв.

Кожного вiдкриття дверей я чекаю з нетерпiнням, сподiваючись, що це швидше наблизить мене до кiнця робочого дня.

Моi думки весь час повертаються до тих зелених очей i прогулянки пiд дощем, який навiть почав менi подобатися. Чому коли наказуеш собi про щось не думати, думаеш саме про це..? Коли виганяла думки про вчорашнiй день з голови, вони наполегливiше туди лiзли. Я пообiцяла собi, нi на що розраховувати, i не сподiватися. Але це важко, коли чаклунськi зеленi очi наче переслiдують усюди.

І ще музика… чому сьогоднi Андрiй обрав романтичнi рок композицii?

Нi! Це не дае менi спокою. Треба написати повiдомлення, хоч щось про вчорашею зустрiч i буде те, що буде. Лишилося повернути свiй телефон… Я не буду чекати вечора. Людей мало. Я в обiдню перерву збiгаю в ту кав’ярню. Не так це i далеко. Сподiваюся мiй телефон там.

– Андрiй, ти не проти, якщо я вийду на обiд? Менi потрiбна година. – запитала я менеджера.

– Добре.