Закохані у львівський дощ

– Щоб йому! – в мене вирвалося вголос. Це просто жах! Вiдкритий фiнал! Я ненавиджу вiдкритi фiнали! Тепер я буду як очманiла ходити декiлька днiв i думати чим все могло закiнчитися! А ще лунае «Love Harts» Nazareth… Мммм серце зараз просто вирветься з грудей! Наскiльки ж це несправедливо, таке кохання, така пiсня i три крапки…. Я зовсiм забула де я. Треба тихенько пiдняти голову и переконатися, що нiхто на мене не витрiщаеться через це «щоб йому».

Я навiть не встигла повнiстю пiдняти голову, як побачила на столi руки.

Чоловiчi… дуже добре доглянутi. На лiвiй руцi годинник дещо виглядае з пiд свiтло сiрого рукава. Я не розбираюсь в годинниках (я iх не ношу), але цей виглядае дорого.

Мое обличчя в один момент стало червоним. Зi мною за одним столом сидить чоловiк, i невiдомо як давно, а я тiльки що голосно крикнула i ще я тупо розглядаю його руки. Треба хоч подивитися хто це… е якась надiя на те, що це хтось знайомий.

Нi це точно не знайомий. Боже, якi очi!!! Зеленi, зеленi. Вiн сидить просто навпроти мене та посмiхаеться.

Не можу сказати, що красень, але в цих очах точно е щось чаклунське. В головi одразу лунае «так дивляться на мене, що цiлий свiт навколо нiжно зелений» з пiснi Океану Ельзи[1 - Океан Ельзи – Зеленi очi]. Здаеться, що вiд подиву в мене вiдкрився рот. Жах! Напевне мое обличчя по кольору схоже на помiдор.

– Привiт. – сказав незнайомець – Завжди кричите на сусiдiв?

– Яких сусiдiв? – я навiть не вiдповiла привiт, де ж моя ввiчливiсть.

– Наприклад на мене. – посмiшка ще бiльша! Вiн надi мною смiеться.

Цiкаво давно вiн тут сидить.

– Я не знала що Ви тут сидите. Вибачте. – дивитися в очi було соромно, тому довелося розглядати кристалик цукру на столi.

– Дивно… я ж спитав, чи можна менi тут присiсти, адже всi мiсця у моiй улюбленiй кав’ярнi були зайнятi, Ви вiдповiли «авжеж». – весело сказав зеленоокий сусiд, а я навiть не пам’ятаю цього.

– А давно Ви мене про це спитали? – обережно запитала я.

– Напевно хвилин 40 тому. – мiй сусiд схилив голову на бiк та зацiкавлено почав розглядати мою книгу.

 – Ви були дуже зайнятi читанням, тому я бiльше до Вас не звертався. Наскiльки розумiю, роман скiнчився? – додав вiн посмiхаючись.

– Так. – Чому я досi така червона i менi так нiяково. Треба швидко розрахуватися i тiкати звiдси. Я нiколи не бачила таких зелених очей… взагалi не бачила зелених очей. Можливо тому зараз я так в них вдивляюся i нiяковiю ще бiльше. Але треба щось казати – Вибачте, менi треба йти.