Закохані у львівський дощ

Дякую за компанiю. – нарештi менi вдалося посмiхнутися, але якось сумно… чомусь не хочу йти. Давно я не спiлкувалася зi стороннiми людьми.

– Зачекайте, будь-ласка, ми ж з Вами останнi 40 хвилин були сусiдами, але навiть не познайомилися. Мене звати Олександр, можна просто Сашко. – сказав мiй зеленоокий сусiд, подаючи руку.

Дивний вираз обличчя: очi нiби перелякалися, а рот посмiхаеться настiльки привiтно, що можна розтанути.

– Я Оля – нiяково посмiхнувшись вiдповiла я.

– Дуже приемно! Вашi батьки дуже вдало пiдiбрали iм’я, воно Вам пасуе!

– Дякую, Ви примушуете мене червонiти!

– Вам цей рум’янець дуже пасуе.

Давно менi не було так соромно, а все що я можу зробити, це посмiхнутися у вiдповiдь. Треба розрахуватися i йти.

– Дякую! Офiцiанте, розрахуйте мене, будь-ласка.

– Зачекайте, Олечко! – ух як вiн мене назвав, аж мурахи по шкiрi – Вам дiйсно треба йти? Можливо я пригощу Вас кавою i Ви розкажете менi про що ця книга?

– Я б iз задоволенням, але вже стомилася тут сидiти.

І дiйсно, я тiльки зрозумiла, як в мене все тiло затерпле i дуже хочеться пройтися.

Чомусь посмiшка з обличчя мого сусiда зникла. Невже я йому подобаюсь. Тому що цi зеленi очi й лагiдний голос поступово нiвелюють мое бажання йти вiд iх власника.

– Дозволите менi вас провести?

– Так, якщо це зручно. – посмiхнулася я. Ну й що, що вiн не красень, менi приемно поспiлкуватись з новою людиною, це ж не означае, що в нас будуть якiсь стосунки – зараз я розрахуюсь i можемо йти. – почервонiвши продовжила я.

Тим бiльше вже темно, а завтра понедiлок i рано вставати на роботу.

– Я вже розрахувався, поки Ви були зайнятi книгою.

– Дякую але це зайве – мене це приемно здивувало i дещо обурило – не хочу бути винною.

– Що Ви!? – нiби вибачаючись заперечив вiн – Дозвольте менi побути джентльменом. Сучаснi жiнки настiльки захопленi здобуттям незалежностi та фемiнiстичними поглядами, що джентльмени, як вид чоловiкiв скоро вимруть. – з посмiшкою сказав мiй новий знайомий.

Вiн любить жартувати.

Мабуть хороший спiврозмовник.

Сашко допомiг менi вдягти плащ i ми вийшли пiд дощ, який я б i не помiтила, як би такий люб’язний джентльмен не вiдкрив мою парасольку.

– Оля, Ви знаете, я народжений, щоб жити у Львовi! – з гордiстю повiдомив Сашко.

– У чому ж це проявляеться? – Вiдверто здивувалася я. Як в таку неприемну погоду можна мати чудовий настрiй i бути таким щасливим.

– Я люблю дощ! – радiсно вiдповiв вiн – Точнiше, я люблю дощ у цьому мiстi.