Вітер часу

Грошi на машину у нього були, але не бiльше, але ж йому могла бути потрiбна яка-небудь операцiя, вiк вже немолодий, восьмий десяток пiшов. Володимир Іванович вiдчував, що справа йде до того, що його вiдправлять на пенсiю, бо роботи меншае. Попереднiй директор тримав його чи то з поваги, чи то за звичкою, як, до речi, й iнших «китiв», на яких трималось Управлiння i якi за свое життя вiдкрили i розвiдали усi родовища Об’еднання. Володимир Іванович i сам би давно пiшов, як тiльки зрозумiв, що краще вже не буде, але звичка, старi друзi утримували його вiд цього кроку.

Вдома що вiн робитиме? Син з невiсткою живуть окремо, а онук, хоч i переселився до нього, коли померла бабуся, вдома не сидить, вже три роки вчиться в аспiрантурi у Польщi i приiздить нечасто.

З цими думками Володимир Іванович в’iхав до двору п’ятиповерхiвки, де вiн мешкав. Залишивши машину у дворi, вiн повiльно пiднявся на свiй четвертий поверх, лiфту в будинку не було.

Ледве вiн вiдчинив вхiднi дверi, як задзвонив телефон.

Володимир Іванович почув у слухавцi голос сина, який вибачався, що не мiг зателефонувати ранiше, й обiцяв прийти у суботу.

– Добре, – зрадiв Володимир Іванович, – подивимось разом футбол, «Челсi» грае проти «Евертону», о пiв на десяту.

– Запiзно, – вiдповiв син, – ми хотiли б до обiду, годинi о другiй, принесемо дещо.

– У мене усе е, приходьте самi. Вiтання Марго, – згадав Володимир Іванович про невiстку. – А Іван та Мар’я не телефонували?

Це дорослi онуки Володимира Івановича.

– Іван телефонував, наразi збираеться до Мар’i на Рiздво.

– Ну, гаразд, приходьте, – повторив Володимир Іванович.

Вiдпочивши з пiвгодини, Володимир Іванович зварив собi гречану кашу, випив лiки i сiв вечеряти. Одночасно вiн неуважно дивився телевiзор, думаючи зовсiм про iнше. Останнiм часом його почали непокоiти спогади про минуле, коли вiн працював у рiзних краях колишнього Союзу i навiть за кордоном. Не те щоб йому подобалась полiтична система тих часiв, просто вiн був молодим, здоровим, а, головне, робота йшла не так, як тепер, краiна мала потребу в уранi i не жалкувала грошей на пошуки i розвiдку родовищ.

Отже, вiн вирiшив написати щось про тi часи: спогади, повiсть або навiть роман, якщо вийде. Коли вiн розповiдав про минуле, онук Іван казав йому: «Пиши, дiду, мемуари». Однак Володимир Іванович не надавав його словам значення. «Мабуть, я дошкуляю йому своiми розповiдями», – думав вiн.