Вітер часу

Але тепер, коли Іван десь в чужих краiнах, розповiдати нема кому, не сину ж з невiсткою, iм самим вже пiд п’ятдесят, можуть свое розповiсти кому завгодно.

«Завтра день неробочий, зранку i почну своi «мемуари», – вирiшив вiн.

ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ ПИШЕ МЕМУАРИ

Спав Володимир Іванович поганенько, в голову лiзли думки – з чого почати мемуари, що обрати. За сiмдесят п’ять рокiв життя було, що згадати, але вiн хотiв написати, як шукали потрiбний краiнi уран, тому що розумiв: бiльше такого вже не буде, хай старi згадають, а молодi довiдаються, як це було.

Прокинувшись, вiн зрозумiв, що треба написати про його роботу в Середнiй Азii, в пустелi Кизилкум. Вiн там працював декiлька рокiв у рiзних геологiчних експедицiях, але особливо запам’ятались йому пошуки урану в горах Каратау.

Коли його призначили в пошукову експедицiю в районi Каратау, вже дiяла залiзниця Навоi – Учкудук. Дiставшись в Навоi з Ташкенту, де було управлiння Об’еднання, вiн пересiв на учкудуцький потяг i за декiлька годин зiйшов на потрiбному йому роз’iздi.

Навкруги простягалася сива пустеля, що деiнде поросла сухими кущиками колючоi трави, на заходi i пiвнiчному сходi на обрii виднiлись невеликi чорнi гiрки. Роз’iзд являв собою декiлька глинобитних хатинок з пласкими покрiвлями, бiля них бiгали замурзанi дiти. Володимир Іванович, якого усi тодi називали просто Володею, тому що йому було тiльки двадцять чотири роки, знав, що на роз’iзд приiздять водовозки, якi набирають воду iз свердловини i возять ii в селище геологiчноi експедицii. Вiн сiв бiля будки стрiлочника i став чекати. За пiвгодини до нього пiд’iхала водовозка.

– Ти, мабуть, в експедицiю? Начальник наказав тебе прихопити, отримали радiограму з Ташкенту, – вiдчинивши дверцята машини, сказав водiй.

Подивившись на потьоки води на цистернi водовозки, якою служив звичайний молоковоз з написом «Молоко», вiн зрозумiв, що водiй вже залив воду i можна iхати.

Володя влiз до машини, сiвши поруч з шофером. Пiд ноги вiн кинув не дуже великий рюкзак зi своiми речами i поцiкавився:

– Далеко iхати?

– Сiмдесят два кiлометри, дорога добра, за годину доiдемо.

Переiхавши через залiзничний переiзд, машина помчала по добре второванiй, майже як асфальт, дорозi.

Селище експедицii в передгiр’ях Каратау складалося з щитових будинкiв – чотирьохквартирних, таких самих контори i камералки, тобто примiщення, де працювали геологи, i чисельних однокiмнатних будиночкiв для робiтникiв.