Вітер часу

Продовжуючи своi писання, вiн згадав, що зустрiли його в експедицii не так вже й привiтно. Першого дня вiн не змiг поговорити з колегами, коли машина повернулась з дiлянок близько першоi години. Висипавши з кузову, люди вiдразу розбiглися до своiх домiвок, а за чверть години, умившись, багато з них потягнулись до iдальнi. Швидко перехопивши обiд – рисовий суп i макарони по-флотськи (замiсть фаршу були подрiбненi консерви з яловичини), вони знову розiйшлися по домiвках i полягали спати. Тiльки близько восьмоi вечора почали з’являтися окремi люди, але побiгли вони не в камералку, а в якiсь вiддаленi мiсця великого геологiчного селища.

Далi Володя вже не спостерiгав, вiн пiшов додому i взявся читати своi виписки з iнформацiйного звiту експедицii за минулий рiк. Поставивши будильник на пiвнап’яту ранку, вiн лiг спати.

Прокинувся за сигналом будильника, умився i, узявши геологiчний молоток i записник, вийшов з квартири. Вже розвиднилося, сонце, ледве пiднявшись над обрiем, обiцяло спекотний день, хоча повiтря ще було по-нiчному прохолодним.

Бiля камералки стояла вантажна автомашина ГАЗ-51 без тенту, кузов вже був набитий людьми, хоча до вiд’iзду залишалось ще декiлька хвилин.

Вiн пiдiйшов до машини i привiтався, але нiхто не звернув на нього увагу. Коли Володя перелiз через борт у кузов, то побачив, що мiсць практично немае. Тому вiн пробився ближче до кабiни i нахабно втиснувся мiж молодою жiнкою i високим парубком, викликавши обурення представницi прекрасноi половини людства. Вона спробувала його випхати, але Володя опирався.

Машина, тим часом, рушила.

– Хто ти такий? – гнiвалась жiнка. – Бачиш, що вже зайнято?

– Так усе ж зайнято, а iхати треба, – вiдповiдав Володя, помiтивши красивi надутi губки i темно-карi очi сусiдки. «Непогано я сiв», – подумав.

Тут вiн побачив свого вчорашнього знайомого, одягнутого в шорти до колiн i робочу куртку з геологiчною емблемою на рукавi у виглядi буровоi вишки i двох схрещених молоткiв. Вiн з посмiшкою, обернувшись, дивився на сердиту жiнку.

Простягнувши Володi руку, сказав:

– Привiт! Познайомся, ще один старший геолог.

Кремезний чоловiк з привiтним обличчям i посивiлою головою, який сидiв поруч з ним, теж обернувся i потиснув руку Володi:

– Монахов.

– А ти, – звернувся вiн до сердитоi красунi, – могла б сьогоднi не iхати на дiлянку. У тебе в камеральцi багато роботи. Але коли вже поiхала, терпи.

– А тебе як звуть? – обернувся до неi Володя.

– Люда, – вiдповiла вона без великого бажання.