Програмiст. Науково-фантастична повість

Тепер це згадка на все життя…

– Олегу, як ми тепер без тебе? Хто спрямуе у потрiбне русло нашi запаморочливi iдеi? Мабуть, ти один хочеш отримати лаври переможця й бути найпершим мiж нас? – Маринка намагалася говорити серйозно, але ii очi посмi-халися. Там, в глибинi двох прекрасних блакитних озерць була прихована хитринка. Здавалося, дiвчина знае таемницю, та нiколи й нiкому ii не розповiсть. Ця хитринка не зникала навiть тодi, коли Марина хотiла зачепити когось за живе, було незрозумiло, жартуе вона, чи нi.

– Дiйсно, не забувай старих друзiв, бо попливемо кожен у свiй бiк i все.

Лише знiмки нагадуватимуть про студентськi роки й нашу мiцну дружбу. – Вiктор тримав руки у кишенях й зосереджено дивився на Олега. В iхнiй трiйцi вiн був найвiдповiдальнiшим i найприскiпливiшим. Будь-яку проблему подовгу вивчав, аналiзуючи ii з рiзних бокiв, вишукував позитивнi й негативнi моменти, якi вона могла в собi нести й обов’язково наголошував усiм про можливi наслiдки. – І телефонуй нам, нагадуй про свое iснування.

– Що за допит ви влаштували? – Олег спробував розсердитись, але не змiг й розсмiявся. – Годi вам дiставати мене. Таке враження, що цей вечiр останнiй у нашому життi.

– Нехай не останнiй, – зауважила Маринка, – але пiсля лiтнього вiдпочинку ми не зайдемо у знайому аудиторiю разом. І працювати будемо окремо. – Погляд ii став сумним, але та невловима хитринка залишилася й примусила ii посмiхнутись. – От таке-то життя.

– Досить. Краще пофантазуемо про щось оптимiстичнiше, – сказав Олег, обiйняв ii за осину талiю й заглянув в очi.

 – Крiм того, Маринко, не хитруй. Хто захотiв в аспiрантуру?

– Менi запропонували. Якось було не зручно вiдмовляти…

– Тема у тебе класна, так що саме ти рухаешся у досить чiтко визначеному напрямку. Станеш кандидатом наук, потiм доктором i нашi дiти будуть слухати твоi лекцii, – сказав Вiктор, дiстав окуляри, протер скельця й надiв.

– Все ховаеш iх? – лукаво глянула на Вiктора Маринка. – Не комплексуй, окуляри тобi до лиця.

– Марино, Марино, скiльки страждань ти нам обом принесла, – з докором похитав головою Олег.

 – Залишила нас сумно зiтхати за втраченними можливостями, та ще й насмiхаешся.

– Припинiть, хлопцi, мучити мене. – Маринка незадоволено тупнула ногою. – Я знала, що ви удвох були закоханi в мене, але ж серцю не накажеш…

– Я тобi, Вiкторе, казав, поки ми сидимо в бiблiотеках, якийсь Дон Жуан вкраде у нас Маринку, – мовив Олег.

– Якi ж ви.., – зморщила носика Марина.