Вiрус. Науково-фантастична повість

Голосно смiючись, всi увiйшли до великоi кiмнати. Тут не було нiчого зайвого. Сучаснi меблi ручноi роботи доречно розмiстилися вздовж стiн. М'якi крiсла гостинно запрошували сiсти i вiдпочити. Картини вiдомих художникiв iз зображенням прекрасних пейзажiв додавали затишку i надихали на приемнi спогади. Всю цю красу освiтлювала срiбляста люстра з неймовiрними вiзерунками. По центру був накритий стiл за останнiми примхами моди. Вишуканi страви виглядали настiльки апетитно i вiд них розповсюджувався такий чудовий аромат, що хотiлося одразу скуштувати все, забувши про правила етикету.

– Вся ця заморська кухня не зрiвняеться з варенничками з сиром та борщиком з пампушками, – вигукнув радiсно Степан, помiтивши своi улюбленi страви.

– Прошу до столу, дорогi гостi, – привiтно мовила Олена. Цiеi митi вона була схожа на фею, яка невидимою чарiвною паличкою перетворювала все у казку.

Залунала приемна музика, стираючи i гублячи в минулому плин рокiв. Якби не сивина у волоссi чоловiкiв та непрошенi ледь помiтнi зморшки, можна було подумати, що тут зiбралися добрi друзi на студентську вечiрку.

– От скажiть менi, хтось iз вас думав п'ятнадцять рокiв тому, що нашi мрii, точнiше плани, здiйсняться? – вигукнув Макс, вiдкидуючись на спинку стiльця.

– Я знав про це, – впевнено вiдповiв Степан, приглажуючи борiдку. – Ще у шостому класi я вирiшив: буду тiльки медиком i все. Це шляхетна професiя, гiдна того, щоб iй присвятити життя.

– Твоi гучнi слова, звичайно, приемно чути, – сказав Макс, не зводячи погляду зi спiврозмовника.

 – Але, що ти маеш вiд цього? Тiсний кабiнет в однiй iз багатьох лiкарень? Малу зарплатню i постiйнi зiтхання пацiентiв про iхнi болячки?

– Вiдповiм, – спокiйно мовив Степан. Повiльним рухом вiдклав виделку i вiдсунув тарiлку з делiкатесом. – Я щасливий, що можу допомогти людинi одужати. Щасливий, коли бачу, що погляд пацiентiв, як ти кажеш, повний вiдчаю i безсилля, стае спокiйнiшим, в ньому читаеться вiра в силу медицини, а коли хвороба залишаеться позаду, скiльки в ньому радостi i вдяч-ностi.

 – Вiн склав руки у замок i зiщуривши очi крiзь скельця окуляр глянув на друга. – Не все в цьому свiтi вимiрюеться грошима. Старi слова, але дуже влучнi.

– Ми друзi, тому можемо говорити один одному будь що, не ображаючи, – Макс нахилився трохи уперед i поставивши лiкоть лiвоi руки на стiл, продовжив. – Але для мене все, що ти наговорив тiльки що, звучить не переконливо.