Дума про Хведьків Рубіж

Падло й вiровiдступник!

Панас на цих словах, як звичайно любив робити, схопився шаблi й гай-гай по козацьких головах.

На щастя, його хвацько спинили.

– Сюди давай менi те порося смердюче, в гною – колоти буду! Зараз, бидло, й тебе на м’ясо пущу! Твар неправославна!

Іван Остапович спостерiгав за чудним дiйством уже з бiльшою цiкавiстю, бо в нього зажеврiв у душi вогник надii втекти пiд той гамiр.

– Суча! Пакосна! І одворотна юрба прокажених та бiснуватих шмаркачiв! Уб’ю!!!

Виговський озирнувся навсiбiч i раптом спинив погляд на дивинi – серед поля, серед снуючих туди-сюди людей в гущавинi позицiй Хмеля сидить на травi, вiрнiш, на килимку обгорiлий татарин i натурально править намаз.

Виговський не чуе того голосiння. Йому здаеться, що навiжений мусульманин кричить:

– Дiво Марiе, Спаси!!!

– Нога! Нога, виродки! Но…а-а!..

Дiда Панаса пiдiймають.

Без ноги.

Гарматний обстрiл – кругом бiганина.

Бух! Бух! Бух!

Шмаття землi навiжено здiймаеться вгору, наче то не земля внизу, а спляча панська дружина, з якоi п’янi холопи-повстанцi зривають товсте покривало. Земля стогнала.

«Ішла Божа Мати калину ламати», – прошепотiв спантеличений Іван, дивлячись на скривавлений огризок Панасовоi ноги.

«Ішла Божа Мати Спасати…»

– Іди!

Якiсь геть iншi люди пiдхопили Виговського, потаскали у протилежний бiк.

– Чого ти кричиш? Чого?! Поранений?!

– Я?..

Іван хтозна чого знiтився.

– Я не кричу…

– Тiльки-но ж горлав на всю пащу!

Іван не помiтив свого горлання. Вiн усе шукав поглядом обгорiлого мусульманина мiж ряду мертвякiв.

– Маму звав… – промовив тихо.

– Яку в дiдька?!

– Марiю…

– Іди вже!..

Охоронець скривив принизливу гримасу.

– Іди!

Бранець похнюпився, рушив, проте якась рятiвна божевiльна здогадка спалахнула в його головi i вiн вирвався кричати дивне: «Ішла Божа Мати Івана Спасати! Ішла…»

Впав од стусана, знепритомнiв i таким чином був забраний геть вiд поля бою.

У Софii дзвенiли дзвони…

* * *

Причепилися до мене – розкажи жахалку i все тобi. Наче я який сiльський Стiвен Кiнг – жахалки розказувати. Хоча…

То все Свiтланка. Вона на такi справи охоча – щось про людожерiв у газетi вичитала й давай. Та в неi не вийшло нiчого – не вмiе вона людей жахати. Смiху було та й годi! Ото до мене тепер: розкажи, Володько, жахалку, я знаю, ти вмiеш так, щоб аж кров у жилах застигла.