Гніздо

– Сволота! Падли! – Пела щиро вгризлась у подушку. Вона вiдчула, як горить ii обличчя. Якби вона вмiла плакати, то почала б ревiти, як шмарката малолiтка.

– Та не переживай ти так. Знаеш, скiльки дiвчат на Аврелii заздрять тобi смертельною заздрiстю? – Ясмiн щиро милувалась видовищем розлюченоi красунi, ii рухливою рудою гривою, що вiдливала мiддю у матовому сяйвi поляризованих свiтильникiв.

– Менi та iхня заздрiсть до одного мiсця. От до цього, – Пела поплескала себе нижче спини. – Падли! – дiвчина запустила подушку у дзеркальну стiну.

– Мене, як останню дурепу, пiдставили… Як-би я знала, хто це знiмае…

– Може, Оса в курсi.

– Ти так думаеш? Нi, я не вiрю… – Пела аж зблiдла вiд такого припущення.

– А хто iз вас двох обирае душову кабiнку? – Ясмiн потягнулась усiм своiм розкiшним тiлом, схилила голову на бiк i змовницьки пiдморгнула подрузi.

Пела згадала, що кабiнку для iхнiх таемних зустрiчей завжди обирала Оса. «Вб’ю суку!» – вирiшила вона. А потiм ще один здогад виплив з ii пам’ятi: хитра посмiшка Ясмiн в автобусi, коли вони уперше побачили одна одну.

«Побачили одна одну наживо, – виправила себе Пела. – Вона впiзнала мене. Вона бачила записи з кабiнок. Мене ж, завдяки тiй зрадницi, знае уся ця клята Аврелiя… От звiдки ноги ростуть!»

– Так ти бачила мене… нашi з Осою…

– Бачила. Менi сподобалось. Навiть дуже. Я вiдразу помiтила, що ти не знаеш про запис, що ти кохаеш ту стерву по-справжньому. Таке неможливо зiграти, руденька… Я передивилась усi записи з тобою, якi лише знайшла у мережах.

Ти вартуеш бiльшого, я ж тобi кажу.

– Їi вбити мало. Пiдлота, дрантя…

– Лиши в спокоi ту Осу, мисли ширше. У щирому коханнi грiха немае.

– Грiха? – перепитала Пела. – Нас вчать, що «грiх» е означенням застарiлого релiгiйного уявлення про втрату цноти. Ти сектантка?

– Чого б це раптом?

– Я знаю, що на Тiронii багато сектантiв. Серед людей, а особливо серед клонiв.

– Я не сектантка. А щодо втрати цноти… Ти знаеш цi рядки:

Кохання е набуванням едностi,

кохання е накопиченням цноти,

сонячного запаху, нечемних напружень тiла,

рiчковоi ходи через вузькi лази ревнощiв,

пiд мостами помсти,

крiзь отвори денних проникнень…

– Нi, уперше чую.

Накопичення цноти? – дiвчина ворухнула губами, наче смакуючи парадоксальне словосполучення. – Прикольно.

Й хто ж це написав?

– Одна заборонена поетеса.

– Заборонена? – здивування Пели було щирим. Вона вперше почула, що iснують забороненi поети.