Гойдалка

Усяке життя, котре не спотворене навмисним втручанням, не заважае жити iншим, не обмежуе суверенну свободу розумних рас.

– Ви, як я зрозумiв, щойно отримали свiжу iнформацiю? – Зорана зацiкавила пауза. А проповiдей вiн за свое життя наслухався. Предвiчний Велудуман тому свiдок.

– Можливо.

– Це якимось чином стосуеться ящерiв-пасажирiв?

– Прошу вибачення, командоре. Я зв’яжуся з вами за годину. Тихий мелодiйний сигнал. Наче обiрване далеке сопрано. Тарасватi вимкнула комунiкатор.

«І хто ж, питаемо, командир на цьому грьобаному коритi?» – вкотре задав собi сакраментальне питання Зоран.

Вiн раптом зрозумiв, що не здивувався б, якби Тарасватi сказала, що вже давно знае про нову мiсiю «Айн-Софу». Командору зробилося самотньо й незатишно серед претензiйних iнтер’ерiв Першого посту. Цей настрiй в останнi днi навiдував його все частiше. Вiн викликав Вольска.

Коли той перетнув мембрану рубки, голографiчна панель знову була увiмкненою. Але в ii тривимiрних надрах вже не жовтiв диск Фаренго. Там, немов здоровенний апельсин, сяяла Мати Зiрок.

– Капiтан-командоре, за вашим наказом лейтенант-дослiдник Вольск… – почав ксенобiолог.

– Довiльно, – Зоран кивнув у бiк панелi. – Познайомся, Алексе. Наша нова цiль.

– Це ж не Ахернар.

– Нi, лейтенанте, не Ахернар. Це Пратара. Чув про таку?

– Авжеж, – Вольск обiйшов навколо панелi, немов намагаючись оглянути «апельсин» з усiх бокiв. – Найстарша зiрка нашоi зони. Й, здаеться, найшвидша.

– Отож-бо. Гiпершвидка зiрочка. Рiдкiсний галактичний антикварiат, – перший офiцер «Айн-Софу» вказав на крiсло, котре щойно вилiзло з пiдлоги i розкрилось, наче хижа квiтка в очiкуваннi легковажноi комахи.

– І що ми там загубили?

– Там вморожено в кригу один iз тих легендарних порталiв, що ними Повзучi мандрували Галактикою. Є припущення, що тi слимачки, котрих Повзучi припахали створювати червоточини, не здохли, а лише похропують у кризi. Ящери сподiваються iх розбудити.

– Круто.

– Ще б пак! – командор розкоркував пляшку з дорогоцiнним земним напоем.

– Ми вiйськовi…

– Так-так. Повчи мене, – примружився Зоран. – Повчи старого пса… Всi мене вчать. Усi такi мудрi. І ти, i наша високородна Вей. А Преподобна яка мудра. Цiла навала мудростi на одного простого i невченого солдата.

– Вибачте.

– Ти певно забув: ми на «ти».