FакіR

Той, рiзко газонувши, припустив з мiсця в кар’ер i сховався за лаштунками щойно розiграноi п’еси, залишивши двох головних дiйових осiб уже iншоi – Режисеровоi – без «третього зайвого».

– Ну, мiстере Хейвен, – несамовито прогорланив Тонi, – зараз або нiколи! Вперед!

І вже за кiлька митей «Форд» запищав гальмами бiля Пенелопи. Та якраз пiдняла з землi сумочку й обтрушувала ii вiд невидимого пилу. Наче бажаючи позбутися неприемних спогадiв, залишених свiжою сваркою.

– Щиро перепрошую, чарiвна мiс, – лагiдно почав Тонi, вийшовши з машини й зупинившись бiля Пенелопи, – я стояв неподалiк i зовсiм випадково все бачив.

Мое iм’я Едвард Дайармiд. Я i мiй швидконогий мустанг до ваших послуг.

Неочiкуванiй появi дiвчина щиро зрадiла. Це легко читалося на вродливому обличчi.

– Пенелопа Димитрiадiс, – мовила усмiхаючись. – Рада знайомству, мiстере Дайармiд. – Не зводячи очей, пристрасно продовжила: – Як добре, що на Землi ще трапляються, хоча й не часто, справжнi лицарi. І як погано, що вони, як мамонти, вимирають.

І зупинити це не може навiть така могутня сила, як жiноча краса… – Замовкла, але за мить додала: – Що ж, уперед…

Опинившись у «Фордi», на хвильку згадала про адвоката й вiдiслала йому: «Нiкчема».

– Гадаю, цей «комплiмент» не менi? – насторожився Тонi.

– О, нi, – голосом драматичноi актриси вiдповiла дiвчина й засмiялася. – У жодному разi. Таке «високе» звання заслужив отой шляхетний тюхтiй, якому я мало не вибила скло. Якби мала такi могутнi бiцепси, як вашi, я б його ще й вiддухопелила… Кавалер Ордена Нiкчеми… А що, красиво звучить – «Кавалер Ордена Нiкчеми»! Отже, посвiдчення за номером один вручаеться адвокатовi Ламбросу Караянiсу! – Останне речення дiвчина виголосила врочистим тоном, але, не втримавшись, знову засмiялась.

Значно голоснiше. Тонi приеднався.

Рушили. Мiс Димитрiадiс дiстала з сумочки довгу сигарету й смачно запалила. Тонi в душi закипiв. Не терпiв навiть згадки про тютюновий дим (що вже говорити про запах!), але присилував себе не виказувати цього.

Дiвчина з насолодою видихнула ще одну порцiю й мовила:

– А ви, Едварде, змогли б зараз виконати мое перше-лiпше бажання? Навiть божевiльне? – Увесь сенс питання, здавалося, скупчився в останньому словi. Пенелопа, ледь стримуючи грайливих бiсикiв, що витанцьовували в ii магнетичних очах, втупилась у «випадкового» знайомого.

– Якщо тiльки це не вище моiх сил, – вiдповiв Тонi, а потiм, трохи подумавши, додав: – І якщо це не стосуеться сил надприродних.