FакіR

Хоч як не шкода…

– Та-а-ак, – протяг пiсля паузи мiстер Тейлор, – мабуть, ваша правда. Але облишмо сумне. Попереду – вiдпочинок. Свiже повiтря. Смачна iжа… А розмови на такi теми – явно не допомагають розслабитись. Нашим же коханим тридцяти трильйонам клiтин потрiбнi «рекреацiйнi процеси».

– Ви сказали, наче бiолог.

– Мiй шановний мiстере Фокс… За довге життя я змiнив стiльки професiй, поки дiстався заповiтноi парнаськоi вершини, що якби мiй життевий шлях перенестти на папiр, вийшов би серйозний гросбух, гiдний творчоi уяви Луi Буссенара або Жуля Верна.

Хоча, може, на схилi вiку цим i займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у «Прерiю» я i iду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже потiм. У творчих людей вихiдних не бувае. І часу на вiдпочинок завжди бракуе. Такими вже iх вилiпив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фахiвець. І все це знаете не гiрше за мене. А може, й краще.

– Чесно кажучи, я теж iду на Авгi не для вiдпочинку.

Ну… у звичному розумiннi. Треба прогулятися, змiнити оточення, розвiятися пiсля шлюбноi катастрофи… Мiй шлюб розпався, не почавшись…

Богдан замовк, гiрко посмiхнувся й подумав: а може, розповiсти все? Адже правильно говорять: подiлись горем з ближнiм – i тобi залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розумiе людську душу? Але… не розповiв. Цю людину знав лише кiлька хвилин. Не таке вже й довге знайомство.

– Он як! – чмихнув поет i на мить задумався; пiсля чого психотерапевтично сказав: – А, нiчого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так… Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Долi вiдвернула значно бiльшу чи навiть i фатальну катастрофу? Зрештою, справжне руденьке чи бiляве щастя ви ще обов’язково зустрiнете. Певен.

Богдан розумiв незаперечну логiку мiстера Тейлора. І бiль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розвiюватись, безповоротно вiдходити в минуле.

Далеке. Дуже. В одне з прожитих життiв. А може – й не прожитих. Але обов’язково далеких.

Пiдiйшли до гратчастих перилець i, спочатку Тейлор, а потiм Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось грандiозне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспокiйливою силою. У такi хвилини здаеться, що спиняеться нестримний плин часу i все навкруги застигае в чарiвнiй нерухомостi. Вершина буття – нерухомiсть i спокiй.