FакіR

– Генiальна краса, – не втримався мiстер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стихiя переходила в iншу. – Чарiвно. Шикарна панорама. Панацея вiд стресiв. Отак би дивився й дивився б, забувши i про час, i про решту. Тiльки ти й ця одвiчна краса. Перевiряв на собi. Переживання чи й психiчний катаклiзьм який – умикаю фiльми про море. І… Допомагае. Найкращi лiки. Рекомендую.

Лисиця задумливо покивав.

– Вiдверто кажучи, – почав вiн, – думав, що охочих вiдпочити у «Прерii» буде бiльше, хоч це й останнiй заiзд.

А iх – жменя.

– А менi це подобаеться, – упевнено проказав Тейлор. – Звик до самотностi. Тишi. У мене он i родини немае. Але я нiтрохи не шкодую. Поклав життя на вiвтар творчостi. То хай це вже буде моiм лихом, особистим, а не ще чиiмось… Хоча, може, це й навпаки – зовсiм i не лихо, а щастя… – І поет знову мрiйливо задивився вдалину.

На палубу пiднялася пара. Блондин – десь п’ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний i пiдтягнутий – i жiнка-шатенка (п’ятий десяток посерединi, ще не розгубила не таку вже й давню красу i юнi iскри в очах).

Одягнутi просто й практично. Стали окремо. Вiдгородилися вiд усiх. Вдихали-пили морський вiтер. Удивлялися в магiчну далечiнь i ледь чутно перешiптувалися. Жили своiм життям. На те, що поруч, – жодноi уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Навiчно. Чи на життя. І тепер «вiдповiдають за того, кого приручили». Усе – як книжка пише. Отака iдилiя. Вигляд з боку. А що ж там насправдi – навiть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне – iм удвох добре. А решта – мiжпланетний простiр…

Прониклива картинка. Болюча. І Лисицю знову вiдкинуло додому. Знову тi жахливi видiння… Те отруене зрадою марення… Регiна… Фата на ii чарiвнiй голiвцi… Модний костюм на ньому… Вони пiднiмаються сходами… Сигнал автомобiля… Господи, навiщо? Навiщо так боляче? Навiщо так жорстоко? Навiщо в самiсiньке серце?? Навiщо саме йому???

Тонко зацокали пiдбори. Повернувшись, Богдан помiтив, як з трапика виростае молода тонка жiнка в темно-синьому приталеному жакетi, фiолетовiй спiдницi, чорних черевиках на високих пiдборах.

У руцi – сумочка, теж чорна, на яку сiв вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольорiв. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. І спробуй хоч щось запереч.

Коли жiнка наблизилась, на неi звернув увагу вже й поет.