FакіR

«Манекенниця» мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало iй лишатися красунею. В макiяжi проглядалася вправна рука.

– Вiтаю, джентльмени, – мовила вона. – Даруйте зухвалу нетактовнiсть, але мое кляте хобi часто заганяе мене в незручне становище. Рiч у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекцiю… Менi здаеться, що ви, мiстере (вона дивилася на Богдана), – кiноактор. Вас я наче бачила в однiй з нових англiйських мелодрам. Станете вiдомим – продам автограф на «Сотбiс».

– Шкодую, чарiвна мiс, – але побачивши у жiнки обручку, Лисиця виправився: – Е-е-е… мiсiс, та доведеться вас розчарувати.

– Але схожiсть – надзвичайна, – виправдовувалась, крутячи головою, «манекенниця».

– Нiчого дивного, – став заспокоювати ii Богдан, – у свiтi багато схожих. Та й двiйникiв теж. Навiть конкурси проводяться.

– Тодi – вибачте. А ви, – звернулась до англiйця, – вiдомий поет Марк Тейлор. Чи я знову помилилась?

– Нi, усе точно.

– А у вас автограф взяти можна? – запитала наче з острахом.

– Будь ласка.

Жiнка подала поетовi листiвку й ручку. Коли Тейлор закiнчив писати, на палубi з’явився ще один персонаж. Мiцний «пiдкачаний» чоловiк. Богдан упiймав себе на думцi, що молодика десь бачив: нiби… в якомусь бойовику. А потiм – i засмiявся з себе. Красуня заразила чи що? «Персонаж» пашiв войовничiстю й люттю. Жiнка враз змiнилась на обличчi. Богдан не звернув на те нiякоi уваги i сказав:

– Я хоч i не зiрка, але автограф теж дати можу.

Та «манекенниця» лишилась незворушною. Жарт явно не сподобався. Лисиця зрозумiв: усе – через «персонажа».

– Перепрошую, джентльмени, – видавлюючи ввiчливiсть, iз залiзними нотками в голосi мовив «спортсмен», – але мушу забрати з вашого вишуканого кола дружину. – І вже до жiнки: – Ходiмо, Крiстiн.

– Мiй чоловiк, Альбер Брiссон, – показала «манекенниця» на «пiдкачаного».

Поет i Лисиця представилися.

– Що ж, – мовила сумно красуня, – ще поспiлкуемося… Ходiмо.

Крiстiн без будь-якого бажання, наче волелюбна лiсова звiрина, що необачно потрапила до рук звiролова й тепер мусить коритися, непоквапом пiшла за чоловiком.

Лисиця й Тейлор провели iх поглядами. І вже коли кроки загупали трапиком донизу, Лисиця напiвшепотом сказав:

– Гарна…

– Тим-то так ii й оберiгають… – оцiнив побачене поет, знову розвертаючись до моря.