Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

За тиждень розкриеш злочин, а потiм – два тижнi на морi. – Головред посмiхнувся глибокозадоволено.

– Ваше прiзвище Бог? – шпигонув на те Лисиця. – Менi здаеться, що керувати моею долею, нехай навiть i в межах двадцяти двох днiв, – суто Господня компетенцiя. Ви так не вважаете, мiй любий друже?

Недосконалiсть плану вiдкрилась тiльки зараз. І Бондаренко помiтно скис. Знову випив чаю й, уже не морщачись, прошепотiв:

– Прости мене, грiшного, Господи. Без умислу це, без умислу. Каюся. Сьогоднi ж обов’язково забiжу до Володимирського собору й поставлю свiчку… Прости мене, Господи.

Прости. – І тричi зосереджено перехрестився.

– Стiй-но-стiй-но, Сергiйчику, – заговорив iнтригуюче Лисиця, начебто впритул наблизився до вiдгадки. Залишилося тiльки докласти до пазлу останню частину. Або пiймати вовкулаку за хвоста. І показати цю дивину юрбi цiкавих. – А з якого це дива ти так пiклуешся про мою участь? На завершеного безсрiбника ти, при всiй повазi, ну нiяк не тягнеш.

Нумо, колися: що намислив?

– Та е тут сякi-такi думченята, – вiдразу пожвавiшав Бондаренко, нiби нарештi опинився у своiй тарiлцi. – Дивись. Новопризначений керiвник (тобто я) мусить показати результат. Причому – не вiдкладаючи в довгу шухляду. Інакше – навiщо ж призначати? Так? – Лисиця кивнув. – Отож. Збiльшити тираж нашоi «Презумпцii» можна тiльки сенсацiйними матерiалами. І вони повиннi не просто дихати сенсацiями. Нам потрiбнi сенсацii ексклюзивнi. Ну як, докумекуеш?

– Не надто, – незграбно, нiби чашку з рук, упустив Богдан.

 – У найзагальнiших рисах. – Чашка гупнула на пiдлогу, i ii стало декiлька. Навiть багато.

– Ми будемо вишукувати неординарнi кримiнальнi випадки, розслiдувати й висвiтлювати на сторiнках «Презумпцii». Тепер як? – Безпосереднiй родитель озвученоi iдеi свiтився вiд щастя, як i будь-який батько пiсля звiстки про народження довгоочiкуваного чада.

– Ідея – непогана, – без особливого ентузiазму оцiнив почуте Лисиця, – але яким буде втiлення? Тут не все так просто.

 – Богдан тверезо дивився на свiт, що звичайно виявляв до всього нового вiдверту байдужiсть.

– Саме так, пане професоре, саме так. – Бондаренко ставав дедалi веселiшим, немов уже пiсля цих слiв тираж «Презумпцii» неодмiнно пiдскочить до позначки «перший мiльйон». Або наче пив вiн усе-таки не чай.

– Щось ти мутиш, Сергiйку, – похитав головою професор, – чогось недоказуеш.