Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

– Одне слово, так, – ляснув по столу головред, – пропоную тобi стати спiвробiтником нашоi газети й долучитися до посилення ii тиражних позицiй.

Нижня щелепа професора впала на пiдлогу, дорогою наткнувшись на носок черевика. І в такiй позi застигла на якийсь час. Ну, Сергiйчик! Ну, чудило! Та вiд своеi роботи хочеться на море втекти, а тут ще й вiн iз шизонутими пропозицiями! І щелепа крейзiфрогом пострибала блискучим ламiнатом.

Схоже, таку реакцiю головред i очiкував. Вiн продовжував мовчати, стежачи за поведiнкою товариша й готуючись утiлити наступний пункт.

– Та ти просто з глузду з’iхав! – нарештi вивернув на Бондаренка весь праведний гнiв, пiдзбиравши за довгу паузу. – Ти, часом, тренiнги в божевiльнi не вiдвiдував? З ефективного менеджменту.

– Щодо першого – погоджуюсь. Щодо другого – ще нi, але подумаю, – посмiхнувся близькому родичевi розлюченостi. – Знаю, що пропозицiя божевiльна. Знаю навiть те, що збираешся сказати. Бiльше того – усе прекрасно розумiю. Але тут е одна проблема: без тебе менi не обiйтися.

Ось дивися: пишеш ти чудово, розуму – ну, тут без варiантiв… Але, що найголовнiше, можеш розплутувати всiлякi загадковi таемницi… І хочеш. Одне слово, менi банально потрiбна твоя допомога. Ну, помiркуй сам: на кого я можу покластись у скрутну хвилину, як не на своiх друзiв? А зараз у моiй кар’ерi – саме така хвилина.

Бондаренко замовк, продовжуючи дивитися на Лисицю. Той, ошелешений, теж мовчав, клекочучи справедливим обуренням. А ще кажуть, що в Украiнi немае вулканiв.

Проте черговий ковток чаю трохи загасив серцеву пожежу. Слава Богу, обiйшлися без еменесникiв. У блискучих касках. З Местором Чуфричем на чолi.

– Добре, – вичавив крiзь зуби, – Господь з тобою. Я згоден. Умiеш ти, Сергiйку, натиснути потрiбну кнопку. Дано.

– Стаж, Бодю, стаж, – погодився утiшений головред. – Досвiд i практика, як кажуть, велика рiч.

– Це точно, – закивав професор. – А ти можеш, бувалий вовчисько.

– Та годi тобi! Не згадуй про вовкiв, а то, не дай Боже, лиха якого накличеш.

– Бiльше не буду, – пообiцяв Лисиця, а потiм додав: – А я й не знав, що ти такий забобонний.

– Я, Богдане, за свое життя такого надивився й назнався, що тепер вiрю в усi реальнi й нереальнi сили… Навiть у мозок блондинок… Гаразд. Пiдпишемо трудовий договiр, виготовимо посвiдчення i – до роботи.

Бондаренко пiдiйшов до копiра. Апарат послужливо заторкотiв, щораз випльовуючи нову сторiнку.

– Тримай.