Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

Хоча… Може, все саме так, як сказала ця симпатична танцiвниця?

– Для Олi з ii мрiйливiстю кохання не було порожнiм звуком. – Дарина продовжувала сповiдь уже з бiльшою охотою. – Серед ii цiнностей воно завжди стояло пiд номером «один». Я бачила, як постiйна боротьба розривала iй серце. Оля вже пiзнала смак заможного життя. І повертатися в минуле не хотiлося. Але… Думаю, вона усвiдомлювала, що це все – не те. Бо прагнула почуття. Приголомшливого. Ураганного. Карколомного. А Борис Дмитрович дати цього не мiг. При всiй повазi до його таланту бiзнесмена й величезних грошей, цим талантом зароблених.

Не мiг. Природу не обдуриш. Як i себе. І це провалля глибшало. Так. На людях вона носила маску свiтськоi левицi. Успiшноi. Щасливоi. Задоволеноi. Але в розмовах (та й поведiнцi) раз по раз прослизала якась незадоволенiсть. Прихована, однак ладна вирватись на зовнi. І все через, якщо можна так сказати, любовну незатребуванiсть.

Богдан вiдiрвався вiд дороги й подивився на спiвбесiдницю. Та вiдбила погляд i поспiхом додала:

– Тiльки не сприймайте це суто фiзично.

Ольга вище цього. Їй хотiлось почуттiв. Нестримних. Шалених. Вогняних. Розумiете, Оля мала вiк дозрiлого плода. Потрiбен тiльки дбайливий садiвник, з яким цi почуття можна пережити.

– Ну й хто ж вiн, цей садiвник? – Лисиця спецiально наголосив останне слово, хоча така позицiя i так вважаеться «наголошеною».

– Не знаю… – Дарина подивилася на професора. – Я намагалася витягти ii на вiдвертiсть, але нiчого не вийшло. Оля вiдразу ж обривала.

Спопеляла таким поглядом… І я вiдступала.

– Може, iм’я називала? Якось випадково вирвалось? Або чим займаеться? Адреса? Машина? Натяки якiсь? Це все важливо.

– Нi. Узагалi нiчого. Нiяких натякiв. Нiяких слiдiв. Нiяких обмовок… Закономiрна поведiнка. Зв’язок, що так змiнив ii, ретельно приховувала. Статус. І робила це вiдмiнно. Актриса…

Дiвчина задумалась. Потiм вiдвернулася.

Праворуч тягнувся лiс. Вабив непорушною красою. Зачаровував нiмою величчю. Ховав причаену загрозу.

Усе це химерно сплiталося в уявленнi про нього. Можливо, Дарина пiд час мовчання думала саме про це?

– А ви знаете, як вона загинула?

Питання захопило Лисицю зненацька. З несподiванки ледь не випустив керма. Але досвiд спрацював автопiлотом. І люба Асiкс не схибнула нi на градус. А в уявi спалахнула фотографiчна картина: лiс, галявина, автомобiль, жiнка. Криваве розiрване горло. Натюрморт не для слабкодухих. І хоч Лисиця не з таких, людиною чутися не перестав.