Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

Там, у машинi, розглядав ii як «джерело потрiбноi iнформацii». А себе уявляв старателем. Серед пустоi породи вишуковував шматочки благородного металу. Тепер же, на зовсiм трошки, перетворився на звичайну, нормальну, людину. І вона миттево розгледiла, що за «самородок» перед нею.

– Як-к-к-ий, ви кажете, по-о-оверх? – пробекав, уражений, збираючись дiставати пакет.

– Четве-е-ертий, – здивувалася дiвчина. А Богдановi стало страшно: а що як вона подумае, що вiн глухий? Дефективний якийсь? Не дай Боже. У ii пам’ятi хотiв залишитися цiкавим i сильним чоловiком.

Тому, ввiмкнувши сигналiзацiю, легко пiдхопив пакет i рушив сходами.

Стiни в пiд’iздi давно вже висумували сум за фарбою. Рука часу досхочу познущалася над ними. Панелi – колись синього кольору, простiр до стелi – брудно-сiрого. Уся ця занедбана гама, здавалося, благала в кожного, хто тут з’являвся вперше, якоiсь особливоi милостинi. Або хоча б спiвчуття. Саме його й кинув у долонi стiн, простягнутi в нiмiй молитвi.

Летiв, майже не торкаючись сходiв.

Опинившись на потрiбному поверсi, став чекати господиню. Серце гупало так часто й голосно, що, здавалося, заглушувало ii кроки.

Дарина пiднiмалась, подзвякуючи ключами.

Ось уже й тут. Бiля броньованих дверей iз цифрою «47». Вiдiмкнула звичними рухами.

– Будь ласка, – показала всередину квартири.

Переступив порiг i поставив пакет на пiдлогу.

– Дякую за допомогу, – усмiхнулася дiвчина. – Не знаю, як би я це все дотягла? Зупинка маршрутки далеченько. А тут водii з недавнього часу не зупиняються.

– Пусте, – махнув рукою. – Завжди радий. Звертайтеся.

– Чашка кави, звiсно, не буде гiдною платою, але я все-таки ризикну…

– Кави не п’ю, – мовив, нiяковiючи.

– Знайдемо й чай, – запевнила Дарина.

– Я б з радiстю, – почав хвилюватися, – але… iншим разом. Поспiшаю.

– А вiн буде? – стурбовано запитала дiвчина.

Збрехати не вийде, вiдчув професор.

– Упевнений, – мовив несмiливо.

– Менi здалося, – посерйознiшала Дарина, – що ви належите до тих, хто вмiе тримати слово.

Вiдчув заборонений удар. Але усвiдомлення не послабило його сили. Довелося стерпiти. Ледь не заскреготiвши зубами.

– У мене е ваш телефон, а у вас – мiй, – сказав, дивлячись не на дiвчину, а крiзь неi. – Думаю, це серйозна запорука…

– Домовились, – обiрвала дiвчина. У голосi бринiла вiра, що витискала образу.

Дверi зачинилися. Клацнув замок. Навiть крiзь товщу мiцноi сталi вiдчув, що Дарина не хоче розлучатись. Йому не хотiлося теж.