Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

Мав ще кiлька секунд, щоб натиснути кнопку дзвiнка. Сказати, що все-таки вiд чаю не вiдмовиться. Але… Не цього разу.

На вулицi зателефонував Бондаренковi. Той вiдгукнувся одразу.

– Цiкавить мене, Сергiйчику, людинка одна. Колишнiй залицяльник Ольги Довгань. Такий собi Андрiй Ведмедеря. Правда, нiякоi Ольги Довгань тодi ще не було, а була, як ти знаеш, тiльки Оля Вовчанська. Дарина розповiла менi, що мiж ними велика любов палала. Ще та, юнацька. А потiм, правда, згасла. Найiмовiрнiше – з iнiцiативи Ольги, бо чоловiк цей i досi одинакуе.

Живе самiтником. Працюе лiсником. Цiкаво дiзнатися про нього бiльше. Вiд лiсника та лiсу i до вовка недалеко. До того ж зi слiв Ольжиноi подруги, вiн тiльки лiсом i живе. Ось так: i лiсом, i в лiсi. Та й убити погрожував, коли дiвчина розiрвала з ним стосунки. Зможеш пробити?

– Неможливого для нас немае нiчого. Майже.

– І бажано дiзнатися, де вiн був на момент убивства.

– Я ж сказав «майже».

– Повтори ще раз, бо не розчув…

– Дозвольте виконувати? – прогримiв Бондаренко.

– А де ж удар пiдбора об пiдбор?

– Телефон далеко вiд них.

– Гаразд, вибачаю. Отже, виконуйте.

– Уже бiжу, mon general.

Люба Асiкс завелася з пiвоберта. Схоже, iй подобалося пiдкорятися. А Лисицi подобалося, що iй подобалося.

Коли виiхав на Кiльцеву, задзвонив телефон.

– Алло, – вiдразу з’еднався з Бондаренком.

– Запиши номер. – Головред нiби одержав гран-прi на конкурсi «Мiстер лаконiчнiсть i дiловитiсть». – Звати Брюховецький Микола Степанович.

Колишнiй вовчатник. Старенький, правда, але як iнформатор не розчаруе. Поiдеш до нього ставати експертом з вовкiв. Це тобi зараз потрiбнiше за повiтря.

– А чи не часто ти почав керувати моiм життям? – напiвжартома поцiкавився Богдан.

– По-моему, якраз у дозволених межах. Я ж твiй начальник.

– Швидко до ролi шефа призвичаiвся.

– А чого тягнути? Таланту органiзаторського дано. Решту здобудемо в бою. Або купимо.

– Гаразд. Пришли усе повiдомленням, бо за кермом.

– А куди гасав?

– Дарину в Коцюбинське пiдвозив.

– Ну i?

– Ну i iду додому.

– З нею?

– Сам, звiсно.

– Розчаровуеш…

– А начебто ранiше був iнакшим?

– Час уже й подорослiшати.

– Розкриемо вбивство, i вiдразу ж – обов’язково.

– Cras, cras et semper cras et sic dilabitur aеtas[5 - Завтра, завтра й завжди завтра, – так минае життя (лат.).], – видав головред латиною. – Я правильно сказав?

– Правильно, – посмiхнувся Богдан.