Гаугразький бранець

Метелик дуже не хотiв залишати палець Мiльям, але врештi-решт його вдалося струснути на товсту гiлляку яблунi, всуцiль укриту новонародженими плодами. Там вiн склав крила, старанно намагаючись здаватися непомiтним. Навколо здивовано пурхали дрiбнi й непоказнi яблуневi плодожерки.

Мiльям ковтнула. Запитувати не можна, вона знала, – але хотiлося страшенно, до трему та холоду в грудях, i вихопилося мимоволi:

– Як… ти це робиш?

Ахсаб скоса глянула на неi примруженими очима. Так, наче була на двi голови вищою зростом:

– А тобi нащо?

Якби в ii голосi було хоч трохи менше гордостi й презирства, Мiльям би це знесла.

Є зима й лiто, гори й виноградники, вiвцi й кози, чоловiки й жiнки, першi й другi доньки в родинах. Так улаштований свiт, i нерозумний той, хто захоче, щоб виноград достигав узимку, а жiнки йшли на вiйну. Але цi презирливi вогники в очах Ахсаб… руйнiвна, наче лавина з вершини Ала-Вана, зневага  в ii словах…

Мiльям нiчого не вiдповiла. Мовчки, зцiпивши зуби i звузивши очi так, що весь свiт перетворився на примарну щiлину, кинулася вперед i вчепилася обома руками в тоненькi, як голi осiннi лози, слизькi вiд олii чорнi кiски.

…Розiйшлися, важко сопучи й захриплими голосами вигукуючи одна однiй образи, вже порожнi, легковажнi, обкатанi, наче камiнцi з дна струмка Азру. Рiденьке волосся Ахсаб чорними пасмами стирчало на всi боки, пiд оком набрякав синець, плаття було роздерте вiд комiра i майже до пупа, а накидка втоптана в пилюку. Мiльям вдоволено передихнула. Щоправда, ii коси й одяг також постраждали, а щока, судячи з усього, роздряпана до кровi.

Але це дрiбницi, загоiться… шкода тiльки накидки, благенька тканина якоi стрiпувалася пiд вiтром стрiчками-пелюстками…

І раптом почувся смiх. Знущальний, дзвiнкий, подвiйний.

Смiялися Нузмет i Асалан. Реготали захоплено, погойдуючись i тримаючись за животи, i один здавався вiддзеркаленням другого у гладенькiй водi високогiрного озера Гюль-Баз. Замовкли на мить, тодi перезирнулися й розреготалися з новою силою.

Справдi, що може бути смiшнiшим за старших дiвчат, якi побилися невiдомо через що?

Зворотнiм боком долонi Мiльям витерла подряпану щоку, подивилася. Справдi, кров. Вiдшукала поглядом очi Асхаб i з захватом помiтила в них тiнь страху. Саме час налетiти знову, безжально, як скельний сапсан накидаеться на бурого пацюка…

Але близнюки, схоже, прийшли не просто так. В усякому разi, йти геть вони, здаваеться, не збиралися.

– Чого вам? – злiсно кинула Мiльям.