Гаугразький бранець

А соцiум теж екосистема, i йому мати iнтелект знову-таки не належиться. Хоча всi по одному ми розумнi. Ну, крiм хлопчисьок.

– Море хвилюеться два!

Я, звiсно, не сама все це вигадала. Про малу модель i про екосистему говорила Лекторина на годинах соцiологii й фiзичноi географii. А я лише трiшечки довигадувала. Й нiкому-нiкому не розповiдала, навiть Дальцi.

Лише Робовi, – та вiн, здаеться, все одно не слухав. Вiн взагалi зрiдка слухае, що я йому кажу. Вiн уже дуже великий.

– Море хвилюеться три – фiгура дракона замри! Фiгура готова?

– Так!!!

– Господар удома?

– Так!!!

…Пiсля колективноi гри Вчителька дозволяе нам збиратися за iнтересами.

Причому, за спiльними, отже кирпатому Вiнсовi я зробила ручкою. Ще б язика показала, але за дражнiння Вчителька знижуе iндивiдуальний бал. А менi його сьогоднi й без того знизили, i теж через цього хлопчиська. Ну хто, скажiть, стане з ними водитися?!

Ми з Далькою вмостилися подалi, у самому кутку, i вона розкрила свого вмiщувача. Запхала в нього руку й щось мацала так довго, наче всерединi був отвiр у iнший вимiр.

Це аби мене зовсiм нетерплячка замучила i я сама попрохала показати, що там таке.

Але я витримала, змовчала. І Далька нарештi дiстала:

– Осьо!.. знаеш, що це таке?

Ну от. А я собi гадала…

– Знаю. Книжка. В нас удома е, лише мама не дозволяе чiпати руками, бо то анти… ак-ти-вари…

– Антикварiат, – запросто вимовила Далька. – Сама ти книжка, Юсько. Це альбом. Аль-бом!

Я простягла руку, але Далька вiдсунулася, прилаштувала в себе на колiнах i сама розкрила… ну звичайно, книжку, нема тут чого вигадувати.

Альбоми в нас також е: там всерединi каламутнi плiвка, з-пiд якоi просвiчують оцi, як iх… фотки. Ну, цифрознiмки, але дуже блiдi й на паперi. А тут – просто книжка з картинками.

– В альбомах фотки, – пояснила я.

– Так ось же фотки! Тiльки не людей, а всiляких пам’яток. Це туристичний альбом.

Далька знае купу незрозумiлих слiв. Але я вдала, нiби теж iх знаю, – запитаю потiм у Виховальки, а краще у Роба.

І з сумнiвом глянула на розкриту сторiнку:

– Якщо це не книжка, то чому там написано?

– Там написанi рiзнi дурницi. Щоб закрити мiсце пiд фотками. Ось вiзьми сама й почитай!

Вона нарештi випустила свiй скарб iз рук i передала його менi. Папiр був товстий i гладенький на дотик, i картинка на ньому, ще тьмянiша за звичайнi фотки, вiдблискувала на згинi, ii було важко роздивитися як слiд. Пiд нею й справдi залишалося багато мiсця, заповненого лiтерами.