Проект «Міссурі»

Я теж добра – iнколи.

– Гендальф, – раптом вимовив Линичук. – Ген-дальф. Слухай, Наталко, давно хотiв тебе запитати: а як ти поступила в «Мiссурi»? Математика… твiр… як?!

Виглядав вiн повним iдiотом: круглi баньки й сковорiдка у зiгнутiй руцi. Питання, очевидно, йшло з самих глибин душi. І я нiжним голосом вiдповiла:

– Мовчки.

Могла б вiдповiсти: не твое собаче дiло. Але, думаю, й так зрозумiв. Вiн у нас теж розумний – Ген-дальф. Нiчого собi iм’ячко.

Раптом у блоцi почулося страшне тупотiння, а за двi секунди в кухню влетiла Алька з чотириста восьмоi.

Я стала в бойову позицiю i вже вiдкрила рота – чергування! – але вона проскочила повз мене, кинулася до плити й спромоглася крикнути першою:

– Де мiй чайник?!

– На пiдвiконнi, – озвався Линичук. – Наталка зняла.

– А-а. Дякую, – вона схопила чайник i намилилася назад. Нiби так i треба.

– Вiн в тебе увесь википiв! – зарепетувала я услiд. – Ви прибирати на кухнi думаете?! Дивися, який с…!!!

Алька пригальмувала на виходi, обернулася.

Мала на собi сiрий брючний костюмчик – пацан пацаном – i стоптанi общаговськi капцi. Одне око намалювала, iнше ще не встигла. І зачiска ii пацанська – помру зараз. Хоча б спереду залакувала, чи що.

– Википiв? – труснула чайником: там i не булькнуло. – От чорт. Ага, Гендальфе, ти сьогоднi на парах будеш? Запиши, що Венiамiнович дасть на семiнар, якщо я не встигну.

– А куди ти? – спитав Линичук.

Тепер вiн витрiщався на цю сiру мишу – видивляв очi. На чергування в блоцi йому, звичайно ж, було начхати.

А я – в мене просто слiв не лишилося, самi матюки, – й тi заклинило. Не, ну треба ж бути такою стервою! Та я ii…

– О пiв на дванадцяту спiвбесiда на однiй фiрмi, – Алька глянула на годинник. – Чорт!!!

Коли вона випарувалася, мене нарештi прорвало. Линичук нiбито iз спiвчуттям слухав моi мати, iнколи погойдував головою в такт i задумливо дивився на свою сковорiдку з горiлими i вже холодними яйцями. До речi, хто продимив усю кухню?!.. i взагалi, коли чергуе чотириста п’ята, то крiм Женечки нiхто й не чухаеться!.

. Коротше, я матюкала вже його особисто: бiльше користi буде. Та коза, мабуть, давно втекла на свою довбану спiвбесiду… i, скорiш за все, не спiзнилася.

Вiн дочекався, поки я захекалася. І видав абсолютно не в тему:

– Значить, доведеться йти до iнституту.

* * *

На лекцii Венiамiновича з управлiнських стратегiй я, як завжди, пристроiлася поруч з Русланчиком. Шкода, звичайно, що вiн завжди сiдае у першому ряду.