Проект «Міссурі»

Той самий, який не захотiв менi давати.

* * *

На перервi ми з дiвками пiшли в Кулю, – Хулiтi, бачте, захотiлося поiсти. Ленка причепилася за компанiю, хоча вона в нас намагаеться схуднути. Я зовсiм недавно в общазi налопалася од пуза, але приедналася: Русланчик, мабуть, теж голодний. На парi довелося не звертати на нього уваги: хай не думае, що я така. А пiсля пари впустила лiнiйку i навiть спасибi не сказала, коли вiн пiдняв. Ось!

В Кулi прикольно. Стiни прозорi, й видно все на вулицi, – не те що в аудиторiях, де вiконця маленькi, та й тi попiд самою стелею.

Але видно не по-нормальному (стiни ж круглi!), а викривлено-перекошено, як у кiмнатi смiху. Супер!..

Хулiта замовила собi комплексний обiд, а ми з Ленкою взяли сiк – я з булочкою, вона без. Влаштувалися за крайнiм столиком, лiворуч од виходу, щоб дивитися на всiх, хто заходить. Хоча я особисто сiла носом до стiни: хай не думае, що я виглядаю його навмисне. Русланчик, тобто; а дiвки менi все одно скажуть, коли вiн з’явиться. Почався дощик, i Куля з зовнiшнього боку вкрилася краплинками: машини, що пiд’iжджали, стали схожими на жабок в бородавках.

– Глянь, чобiтки – обалдiти, – прогула над вухом Ленка.

– Фiрма, – ствердила Хулiта.

Довелося вивернутися лiтерою зю, щоб не вiдстати од колективу. Да-а, таких чобiткiв моя матiнка з Туреччини не возить. Пiдбiр тонiсiнькою шпилькою, панчiшки до колiн, i справжня замша, – я на цьому розумiюся. Дiвку, що стирчала з чобiткiв, роздивитися як слiд не встигла: вона вже пiдiйшла до стойки, а зi спини було видно лише чорне волосся довжиною по оце саме.

– Це Багалiева подружка, – повiдомила Ленка. – Пам’ятаеш, на тiй гулянцi?.. Третiй курс.

– Андрiйчик – сонечко, – зiтхнула я.

Сонечко, але зайняте. Я й не рипаюся: таке мое правило. Не, я б запросто, – але щоб потiм якась коза вчепилася менi в патли? Зайвий клопiт. Та ще й коли навколо стiльки незайнятих, i навiть крутiших… той же Русланчик, для прикладу. До речi, де вiн там?.. невже пропустила?!

Тим часом дiвки на тому краю стола про щось шепотiлися.

Коли я всiлася по-людському, Ленка реготала й одночасно кашляла, бо похлинулася соком, а Хулiта знизала плечима й видала:

– Ну й дурна.

– Ви про що? – погрозливо запитала я.

– Розслабся, Наталко, – кинула Хулiта. – Не про тебе.

– Алi-на… з на… шого блоку, – Ленка вже вся почервонiла й не могла вимовити жодного слова, лише махнула рукою менi за спину. – Оно!

Я знову розвернулася – чорт!.. Але цiкаво ж.