Проект «Міссурі»

– Влад, – приеднався хлопець з лiвого боку, худий, в окулярах i в костюмi.

Ми потиснули одне одному руки. Страдальницька мелодiя гiмну вiдстогнала свое, й до мiкрофона пiдiйшов ректор iнституту. Вiн уже звертався перед iспитами з промовою до всього натовпу абiтури, i я приблизно уявляв, що вiн скаже.

– Студенти! Сьогоднi перед вами вiдчинилися дверi найдемократичнiшого й водночас найелiтарнiшого з вузiв нашоi краiни – МІІСУРО…

Вiн зробив паузу, щоб до нас дiйшло. І до нас дiйшло.

– Прикольно звучить, – мовив пошепки Георгiй. – Щось нiби японське, наче самурайське iм’я… Мiiсуро-сан.

– Краще б наголос на останнiй склад, – вiдгукнувся Влад. – Дивися, якщо за аналогiею: НІІЧАВО, наприклад. Стругацьких читав?

– Ректор, мабуть, краще знае, – припустив я.

Але про себе вирiшив, що з цим Владом буде про що поговорити. А Гера менi взагалi одразу сподобався. Коли людина приходить на урочистi збори в подертих джинсах, це вже щось.

– …За якихось п’ятнадцять-двадцять рокiв саме ви, нашi випускники, будете вирiшувати, куди рухатися державi й суспiльству.

Саме на вас ляже велика вiдповiдальнiсть за долю…

Якщо вiдверто, мене ще пiд час першоi ректорськоi промови здивувало, що вiн несе таку пронафталiнену маячню. У всiх теле- i радiопередачах про МІІСУРО розповiдали геть iнакше: захоплююче, по-сучасному. Так, що справдi хотiлося притягнути сюди в зубах атестат. А тодi, на абiтурiентських зборах, навiть з’явилася думка: чи я взагалi туди потрапив?

– Ти сам звiдкiля, Гендальфе? – запитав Гера.

Йому теж було нецiкаво.

– З Марiiвки, – признався я. І, як завжди, уточнив: – Це не село, це мiсто.

– Будеш в общазi жити?

– Ага.

– Я також. Я з Олександрiвки Прирiчненського району. Це село.

Першим зареготав Влад – ми з Геркою вже услiд за ним. Реготали ми пошепки, iнтелiгентно, можна сказати, – але якiсь кобiти з першого ряду обернулися й зашикали. В обох були нуднi фiзiономii вiдмiнниць; н-да, а на iспитах, пригадую, траплялися цiкавi дiвчата.

Гай-гай, плоди протиприроднього вiдбору. Я мимоволi опустив очi: праворуч i лiворуч йшов справжнiсiнький паркан з рiзноманiтних нiг, де-не-де виднiлися i нiчогенькi – щоправда, фрагментарно. Нiчого, розберемося.

Герка i Влад дивилися на мене й продовжували реготати вже зовсiм безгучно, як двое Шкiряних Панчох.

– А я мiсцевий, – сказав Влад. – Столична цяцька.