Сходовий майданчик

І в цей момент автобус струснуло на поворотi, Грег змахнув руками, втратив рiвновагу, облiпленi болотом черевики послизнулися на пiдлозi, пальцi вхопили повiтря за сантиметр од поручня, i вiн зупинив падiння, впершись чорною подряпаною долонею в масивне плече пасажирки.

Кiлька секунд жiнка розгублено клiпала накладними вiями, – Грег встиг випростатися i пробурмотiти вибачення, – i тут вона заплющила очi i заверещала противним пронизливим голосом. По головах пасажирiв пробiг гомiн, переростаючи у некеровану хвилю агресii.

Хтось крикнув, щоб зупинили автобус. Декiлька чоловiкiв повставали з мiсць. Грег зацьковано озирнувся навколо, глянув у темряву за вiкном, пронизану слiпучим свiтлом вiд фар легкових машин – помiж ними могла бути i та, чорна…

Вiн вчепився в поручень обома руками, на яких бруд, змiшавшись з кров’ю, засихав бурою кiркою, – вчепився мертвою, вiдчайдушною хваткою.

І тут я поклала згори свою руку у свiтлiй рукавичцi i, обернувшись до пасажирiв, чiтко промовила:

– Вибачте нас, будь ласка.

РОЗДІЛ ІІ

Виявляеться, я заснула i проспала майже двадцять хвилин, прихилившись до вiконного скла, яке дрiбно тремтiло в такт руховi. Автобус погойдувався, темрява мирно свiтилася крiзь розмитi лiтери слова «ненавиджу», яке я написала на запрiлому вiкнi. А може, i не я – в усякому разi, вказiвний палець моеi рукавички вже висох, i взагалi, все це було надто давно.

Я протерла вiкно зворотнiм боком долонi, знявши рукавичку, i знову натягла ii на вологу руку.

Зрештою, просто не треба було до нього переiжджати. Якби ми зустрiчалися, як i ранiше, щосуботи, це могло б тривати невизначено довго. Інше питання, навiщо, – але могло б. І не довелося б зараз iхати невiдомо куди глупоi ночi… от i все. Бiльше нiчого б не змiнилося.

Треба ж, я вже зараз погано пам’ятаю його обличчя – тiльки перебитий нiс i дитячi губи. Взагалi-то вiн був хороший, такий наiвний i незграбний, схожий на ведмежа. Все тiло – тiло я пам’ятала значно краще, – у дрiмучому чорному волоссi, велике, важке, сильне.

І полюбляв носити мене на руках. Хоча останнiм часом здебiльшого не туди, куди я хотiла, – я знизала плечима i тихенько засмiялася. Остання фраза, яку я вiд нього почула: «А я кажу, що не дам тобi вийти звiдси!.. А я кажу, ти повернешся!!!»

За темним вiкном стояла стiна лiсу, накладаючись на чiтке зображення мого обличчя. Вдивляючись у темряву, я взялася вигадувати адаптований варiант цiеi iсторii для Марти.