Чужі сни

Це невиразно було схоже на «вiдходняк» вiд наркозу, але не довгого «маскового», а короткого, внутрiшньовенного. Колись Давидову вправляли вибите плече, i пiсля сомбревiну вiн вiдчував щось подiбне до цього. Але ж нiякого сомбревiну не було!

Вони i не пили сьогоднi майже нiчого – кiлька келихiв сухого калiфорнiйського i п’ятдесятиграмову дозу вiскi годi й враховувати, та й часу минуло чимало. Але факт залишався фактом, вiдмахнутися вiд того, що з ним щось не так, Денис не мiг.

Болiла потилиця, щипало кiнчики пальцiв, причому щипало так, що бiль вiд нiгтiв Карини, що вп’ялися йому в руку, почав затихати.

Денису здавалося, що вiн стоiть по пояс у водi (вiн майже фiзично вiдчував вологий холод, який хлюпае на рiвнi пупка), а ступнi та литки нiг кусають маленькi голоднi рибки. Давидов зловив себе на тому, що вiдчуття дуже реальне, а якщо заплющити очi, то саме час похлюпати водою на дружину i сусiдiв.

Але не було нi кiшки, нi колиски… Був салон лайнера, що ковзав на реактивнiй тязi в розрiдженому повiтрi на висотi 30 000 футiв, був жорстокий мороз за вiкном iлюмiнатора i найсильнiша тряска, яка щойно закiнчилася, вiд якоi клацали зуби i повискували переляканi до втрати пульсу пасажири.

Вода по пояс, лiтакова фея, рибки – от же ж чортiвня! Хiба що в мiнералцi, яку розносили хвилин п’ятнадцять тому, був ЛСД… Хотiлося сподiватись, що це було так, – позаяк повiрити в галюцинацiю було куди безпечнiше, нiж у те, що вiдбуваеться з ними в реальностi.

– Не бiйся, – прошепотiв Давидов на вушко дружинi, а може, й самому собi. – Все добре…

– Денисе, – вiдгукнулася Карина, – ти в порядку? Що з тобою? У тебе серце б’еться так, нiби ось-ось вискочить!

– Ну, не щодня таке побачиш. Скажу чесно: душа в п’ятах, але штани в порядку…

– Я поет, – сказала дружина, не зводячи з нього очей (зiницi досi були розширенi, а шкiра на обличчi мертвотно-блiда – тiльки билася на скронi блакитна жилка), – зовусь Незнайко…

Вiн завжди дивувався ii вмiнню «тримати обличчя».

Самовладання у Карини Олегiвни було таке, що будь-який чоловiк спiкся б вiд заздростi, – адже перелякана до смертi, а не показуе виду. От iще б руку вiдпустила, а то наскрiзь продряпае!

Давидов змусив себе всмiхнутися. Усмiшка вийшла вимученою, але це було все, що вiн мiг зобразити обличчям: затерплi м’язи вiдмовлялися коритись.