Чужі сни

– Я в порядку… Ти не могла б… А то трохи боляче!

– Ох! Вибач!

Карина розтиснула хватку i з жахом дивилася на кривавi слiди вiд нiгтiв, якi тут же набрякли на тильному боцi його долонi.

– Вибач, любий… Я не хотiла!

– Дурниця…

Денис легенько торкнувся ii щоки.

– Ти у мене смiлива.

– Ти просто не уявляеш, як я злякалася, – заперечила вона. – До смертi…

– Ти? Злякалася? Та ну! Ти не вмiеш боятися.

– Ще й як умiю. Я подумала, що було б дуже нерозумно загинути так… Ми стiльки рокiв збиралися провести вiдпустку тiльки вдвох.

Давидов зрозумiв, що вона говорить про Мишка, який залишився в Киевi. Про Мишка, якого вони вперше за багато рокiв не взяли з собою – вiн уже дорослий i сам захотiв лишитися. Денис уявив собi, що було б, – i похолов.

«Справи слiд упорядковувати, любий друже! – сказав вiн сам собi. – І не на смертному одрi, а заздалегiдь.

Ну сталося б iз ними зараз нещастя, i що тодi? Як сiм’я зiбрала б «докупи» все, що вони з Кариною заробили? Мае рацiю Карина, на всi сто мае рацiю.

Карина раптом зойкнула i схопилася за скроню.

– У чому справа? – злякано спитав Давидов. – Що з тобою?

– Кольнуло. Я перенервувалась. Знаеш, так розболiлася голова… Я взагалi дивно почуваюся. Тiло – як не мое. Зате скронi свердлить – мама не горюй!

– У мене теж болить голова, – поскаржився Денис, озираючись навколо. – Добре, що хоч без iнфарктiв обiйшлося.

Стюардеси якраз виводили з туалету того самого крикливого пасажира – цiлком пристойно вдягненого чоловiка, але чомусь мокрого з голови до нiг. Судячи з вигляду джентльмена, останнi п’ять хвилин були не найкращими в його життi.

Високi дiвулi тримали страждальця пiд руки, а вiн ледь плентався по проходу на ногах, що пiдгиналися.

– А може, й не обiйшлося… – додав Давидов. – Хто знае, що там у кого всерединi? Ось цей хлопець, вiн схожий на кролика, якого щойно виплюнув удав, що обжерся… Кролик сам не свiй вiд щастя, але обiсравшись… І соромно, i радiсно.

– Тобi теж соромно i радiсно? – запитала дружина, як видалося Денису, не без iронii.

– Я чомусь по наiвностi думав, що смертi не боюсь…

– По наiвностi… – гмикнула Карина. – Ти не схожий на юну iнститутку, Давидов. Ти мужик тертий, просто не хочеш собi зiзнатися, що така-от дурна смерть тебе лякае. Смертi й старостi, Чехов ти мiй, бояться всi. А хто каже, що не боiться, – бреше.