Чужі сни

Вона дiстала з косметички пудреницю i, оглянувши себе в крихiтному металевому дзеркальцi, буквально кiлькома рухами поправила макiяж i зачiску.

– І я ii боюся, Ден. Я ii не просто боюсь, а, вибач за тавтологiю, до смертi боюся. Лiкарi – вони до смертi звикають, але звикнути i прийняти – двi великi рiзницi.

– Ти – i старостi боiшся? – запитав Давидов, намагаючись перетворити розмову на жарт. – Тобi-то ii чого боятися? Ти – пластичний хiрург, у тебе вiчна молодiсть практично в кишенi.

– Дурний ти, – всмiхнулася Карина, але усмiшка у неi була сумною.

– Найбiльше старостi бояться саме пластичнi хiрурги. Ми точно знаемо, що вiд неi не втекти. Старiсть – вона не в зморшках i не в обвислих цицьках. Старiсть – вона ось тут…

Дружина постукала себе пальцем по скронi й знову скривилася вiд болю.

– Ми не зi старiстю боремося, ми шкiру на мордi натягуемо. А зi старiстю боротися марно, скальпелем трипер не вилiкуеш…

– Цинiчна ти жiнка, Карино, – Денис обiйняв дружину за плечi.

– Я не цинiчна.

Я розумна. І не знаю, як тобi, а менi до смертi хочеться випити.

– Гм… – Давидов подивився вгору.

У багажному вiддiленнi над iхнiм рядом крiсел, у запечатаному пакетi з дьютi-фрi лежала пляшка «Гленморанж».

– Так начебто правила авiакомпанii забороняють…

– Плювати я хотiла на правила. Якщо я зараз не вип’ю, то кому-небудь подряпаю фiзiономiю. Всерединi у мене все зав’язалось у вузол i тремтить, як заячий хвiст.

– Як кролячий… – не втримався Денис.

– Добре, – легко погодилася Карина.

– Як кролячий! Згодна! У мене вiдхiдняк. Я, напевно, з дитинства так не лякалась. Є два варiанти: або нестримний секс, або нестримне пияцтво.

– Як на мене, так перше – бiльш приваблива iдея.

– Є проблеми, – зiтхнула Карина. – У нас повний лiтак свiдкiв.

– Нехай заздрять, – рiшуче заявив Давидов.

– Вони не заздритимуть. Вони, як у старому анекдотi, – радитимуть. А це набагато гiрше. Залишаеться тiльки один засiб – випити, i нехай усi цi американськi чистоплюi засунуть своi правила собi…

Вона задумалася.

– Загалом, не важливо – куди. Їхня особиста справа.

– Ти все-таки цинiчна жiнка.

– І розумна. Розумнi – завжди трохи цинiки. Ти наллеш дружинi випити? Чи як?

Вiн налив Каринi випити. І випив сам. Але навiть пiсля склянки вiскi його не вiдпустило. Просто вiдчуття «чужорiдностi» стало не таким яскравим – так людина вiдчувае зубний бiль пiсля декiлькох таблеток знеболювального. Начебто i болю немае, а болить.