Чужі сни

На кiльцi бiля площi Порятунку вона помiтила на однiй з Дiагоналей одномiсний скутер i подумала, що в ньому поспiшае на роботу хтось iз колег, але триполозна машинка, мазнувши по всюдиходу Кiри прозорим свiтлом фар, покотила у протилежному напрямку.

Пiсля площi Порятунку починався проспект Свободи – широка магiстраль, яка розтинала мiсто з пiвдня на пiвнiч, – звичайно ж, у такий снiгопад ii нiхто не розчищав, але всюдихiд на повiтрянiй подушцi мiг не боятися снiгового покриву. Тут Кiра розiгнала машину до сорока миль за годину i, торкнувшись навушника, викликала Данила.

Його ком з’еднався з лiнiею через п’ять гудкiв, пролунав сигнал, по екрану на приладовiй пробiгли смуги й тiнi. Вона почула, як дихае спiврозмовник, подумала трохи, явно вагаючись, але все-таки увiмкнула вiдеозв’язок.

– Слухаю, Кiро… – вiдгукнувся Данило.

Вiн сидiв у кухонному блоцi. В ii кухонному блоцi. І пив каву з рудоi чашки. З ii чашки. Все було б нiчого, але вона дотепер не знала: цей високий брюнет iз блакитними, трохи водянистими очима i тонким обличчям iнтелектуала-аскета – ii чоловiк чи нi? Якщо ii, то все гаразд, а якщо нi, то що вiн робить у ii квартирi?

– Ти що, вже встигла дiстатися?

– У дорозi.

Вибач, що так вийшло.

Кiрi дiйсно було незручно. Немае нiчого гiршого, нiж бездарно перервана прелюдiя.

– Що вдiяти? Кожного з нас можуть покликати у будь-який момент. Ти лiкар, вiд тебе залежать чужi життя, ти зобов’язана… Ми ж на военному станi…

– Ми вже рокiв сорок на военному станi… Але я не з того приводу, Данi.

Я говорила з госпiталем перед тим, як набрати тебе… – сказала Кiра, ненавидячи себе за те, що так спритно й невимушено бреше. Виходило природно, iнодi навiть природнiше, нiж говорити правду. – Ситуацiя важка. Скажу чесно, я не знаю, коли закiнчу оперувати.

– Менi тебе не чекати? Так?

– Так. Краще не чекай. Я можу й зовсiм не приiхати.

– Буде шкода.

– Менi теж.

Ну, хоч тут можна сказати правду.

Їй справдi було дуже шкода.

– Хочеш, я почекаю тебе в госпiталi?

– Навiщо? – сумно всмiхнулася Кiра в об’ектив вiдеокамери. – У будь-якому разi сьогоднi ми стратили – не варто i намагатись. Я буду нiяка – втомлена, зла, засмикана i не хочу, щоб ти бачив мене такою. Наступного разу, Даниле. Добре?

– Добре, – погодився вiн знехотя. – Тодi я допиватиму каву – i додому.

– Звичайно. Я подзвоню тобi, як приiду.

Вiн усмiхнувся.